Богоміл Райнов - Пан Ніхто

продовжувати свої дослідження. Хвилин через п'ятнадцять починає приходити до тями Флора, так що доводиться вгостити і її повторною дозою.

Однак я даремно розтринькую матеріали. Дальші дослідження, описувати які — справа обтяжлива і марна, виявляються безрезультатними. Звичайно, я б не взяв на себе сміливість твердити, що обстежив усю віллу до останнього сантиметра. При такому імпровізованому обшуку людина не може бути абсолютно впевненою в тому, що не пропустила нічого. Але те «щось», яке я шукаю, — річ цілком визначена, і досвід підказує мені, що вона навряд чи перебуває у цій віллі, якщо взагалі існує

Отже, нічого піддавати себе дальшому ризику і вгощати отих двох у холі наркотиками. Досить наркоманії. Я виходжу з гостинного дому і тією ж дорогою повертаюсь у свої покої, не забуваючи навідатись на кухню й покласти на місце тонкі пластикові рукавиці, які я взяв для тимчасового користування з-поміж господарського начиння Розмарі.

Діаманти… Прозорі, безбарвні і сліпучі… Але тільки ми за такі, інші — за мутні й нечисті. Чорні діаманти зради.

«Рено» повертається вранці о восьмій тридцять, точніше — під час мого скромного сніданку. Я стежу за подіями через кухонне вікно, але зараз, при денному світлі, біла машина зовсім не ефектна, тим більше, що вона досить-таки брудна. Не встигла Віолетта зайти у віллу, як Пенев також зупиняє «шевроле» метрів на двадцять далі і зі звичним злодійкуватим зирканням пробирається до чорного ходу. А ще через кілька хвилин відчиняються кухонні двері і чується репліка:

— А, ви снідаєте, П'єре…

— Можу й вам запропонувати каву.

— З задоволенням випила б чашку кави, — бурмоче жінка і сідає на сусідній стілець.

Вона справді потребує чогось тонізуючого, бо вигляд у неї дуже втомлений, причому це не є приємна втома людини, котра успішно виконала якесь важке завдання.

— Ви виглядаєте досить-таки замученою, моя дорога, — зауважую я, подаючи їй каву. — Сподіваюсь, це не від обіймів пана Пенева.

— Пенева? — запитує вона кволим голосом. — Ви вважаєте, що я зовсім невибаглива…

— … Як Флора.

— Сумніваюсь, чи й Флора лягла б з таким. Але це її справа. Хоче — нехай лягає.

Вона замовкає, я також не виявляю більше цікавості, і ми деякий час мовчки куримо й попиваємо каву.

— Мені треба навідатись до мого Бенато, — оголошую нарешті і встаю.

Я вже перейшов через хол і збираюсь піднятися по сходах нагору, щоб узяти піджак, коли дивлюся — Розмарі наздоганяє мене.

— Ви навіть не питаєте, де я була?

— Невже ви за такий тривалий час не переконалися, що я не допитливий? І що я не маю потреби ні в якій інформації, крім відомостей з торгової біржі?

— Навіть у тому, що стосується мене?

— Відомості, що стосуються вас… Це ваша справа — повідомити їх мені, якщо ви вважаєте за потрібне…

Оскільки вона й досі стоїть з таким же зів'ялим виглядом, я додаю:

— Ви ж знаєте, моя дорога: відвертість не випрошують.

— У мене таке відчуття, що ви взагалі не потребуєте моєї відвертості, П'єре.

— Навпаки. Але я відчуваю, що це щось недосяжне.

— Ви не вперше звинувачуєте мене у нещирості.

— Я не звинувачую. Просто констатую. Все-таки ви розумієте, що я не дитина і не сліпий. Але я не звинувачую вас. Припускаю, що у вас є на це свої причини.

— Які причини? Що ви припускаєте? — запитує жінка, наче тільки-но прокидаючись.

— Припускаю, по-перше, що ви весь час обманюєте…

І оскільки вона пробує заперечити, я заспокійливо піднімаю руку:

— Я вже сказав, ви ж чули: я не звинувачую. Але якщо у вас є якісь підстави грати свою невеличку роль перед іншими, то на мене ви даремно тратите сили. Вчора увечері я, здається, заявив вам, що я не ваш конкурент, і це істинна правда. Так що зі мною не варто перевтомлюватися.

Говорячи це, я дивлюсь на годинник і наміряюсь рушити по сходах нагору.

— Конкурент у чому, П'єре? — запитує напружено Розмарі.

— Ви примусите мене пропустити зустріч з милим Бенато… — бурмочу я.

— До дідька вашого Бенато! — вигукує вона. — Кажіть: конкурент у чому?

— Я дійсно міг би вам сказати це. Я міг би вам сказати це точно і вичерпно. Але майте на увазі, що тоді вашій запізнілій відвертості гріш ціна. І ви даремно чекатимете допомоги чи довір'я з мого боку.

Вона втуплює у мене свої темні очі:

— А якщо ви тільки випробовуєте мене? Якщо ви по суті нічого не знаєте, а тільки випробовуєте?

— Хома невірний… у сукні… — бурмочу я з обтяженим виглядом. — Ну, добре: представлю вам речовий доказ, що я знаю. Але тільки тоді, коли переконаюсь у вашій відвертості.. І лише після того, як скочу до милого Бенато.

— До дідька вашого Бенато! — знову вигукує вона. Потім іншим тоном додає:— Зробити вам ще каву?

Отож ми сидимо у холі перед новими порціями кави і на своїх звичних місцях: вона — на дивані, заклавши ногу на ногу, а я — навпроти, потонувши у кріслі.

Дивно, ми сидимо як двоє нероб у цей робочий день, коли скрізь навколо лічильні машини й каси-автомати уже вистукують на повну швидкість.

— По-перше, ви не студентка, — кажу я, щоб допомогти їй.

— Студентка, — заперечує вона. — Правда, формально. В усякому разі, записана.

— По-друге, ви тут перебуваєте за наказом вашого шефа, — додаю я, щоб розвіяти її вагання. — А шеф ваш — Тео Грабер. — І, зручніше вмощуючись у кріслі, докидаю: — Продовжуйте далі.

— Але якщо ви про все знаєте…

Вона мовчить, дивлячись на мене з деяким напруженням, однак напруження це вже не від недовір'я, а від здивування.

— Не думаю, що я знаю про все, але про важливіше, мабуть, знаю.

— Ну, це справді так: я у Тео Грабера секретаркою, або, якщо хочете, заступником директора, бо ці дві посади він для більшої економії об'єднав. І я тут за його розпорядженням… — Розмарі замовкає і тягнеться за сигаретою. — Від самого початку розповідати? — Думаю, що так буде найкраще.

— Якось уранці, це було десь у перші дні листопада, на наше підприємство заявляється незнайомий пан і хоче бачити шефа. Я думала відправити його, оскільки зустрічі з шефом відбуваються за попередньою домовленістю, але незнайомий твердив, що йдеться про щось дуже важливе і Грабер його прийме. Не знаю, про що вони розмовляли, але ясно було, що йдеться про оборудку, причо у крупну оборудку, навіть незвичайну, тому що через деякий час шеф виходить з кабінету, дає мені чек на п'ятсот тисяч і наказує негайно скочити в банк й одержати гроші. Це, звичайно, здивувало