Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Тут чисте повітря. Хвойний ліс... для твоїх легень це має бути корисно.

— Так… Ще б перевестися на віддалену роботу, щоб нікуди звідси не виїжджати…

— Переведешся, — Злата усміхнулася.

— Думаєш?

— Я знаю, — вона накрила його руки своїми.

Йти не хотілося, але ставало все темніше, і вітер дужчав.

Взявшись за руки, вони пішли до машини. Піднімаючись схилом і наближаючись до старенької хатинки, яка однозначно буде знесена, погляд Артура зупинився на хащах сусідньої ділянки. Там теж проглядалась якась споруда, напівзруйнована, і крізь яку вже встигло прорости якесь дерево. Він зупинився.

— Що? — вона питально поглянула на чоловіка.

— Ця закинута ділянка… Цікаво, вона продається?

— Хочеш купити?

— Хочу. І збудую там на межі мур з бійницями в бік лісу, щоб відстрілюватися з арбалета від диких кабанів, — змовницьки стишивши голос, проговорив Артур.

— Ну ти й фантазер, — засміялася Злата.

— Ну чого відразу ж фантазер? Це — цілком реально, — вдавано обурився Артур.

— Якщо ділянка продається — купуй, я не проти. Будуй і мур з бійницями, і вежу, і чан зі смолою підвісь, — Злата потягла його далі. — Але зараз пішли до машини. Тобі не можна перемерзати.

— Мене гріє твій шарф. Дуже теплий, дякую.

Злата зупинилась і повернулася до нього.

— На здоров'я…

Зв’язалися з ріелтором. Сказали, що вони готові купувати. Так, отак відразу. Укладання договору купівлі-продажу домовилися здійснити в райцентрі, коли всі власники матимуть змогу бути присутніми. Такий день випадав на 9 листопада, вівторок.

Також Артур поцікавився в сусідів, чи не продається покинута ділянка. Продавалася. Там колись жила старенька самотня жінка, а коли її не стало, то землю успадкувала її небога і хотіла продати, але ця ділянка ну не продавалася зовсім. Вже більше десяти років ніяк не можуть її продати. Артур подумав, що ділянка чекала саме їх.

Питанням продажу займався інший ріелтор: жінка, телефон якої сусіди тут же, через знайомих, знайшли — і та, по телефону, обіцяла уточнити у власниці ціну, бо останнім часом та щось мовчить, втративши надію продати майно. Пізніше передзвонила і повідомила цілком прийнятну ціну. Артур сказав, що готовий купити і ріелтор обіцяла підготувати всі документи, але не раніше 12-го числа. Нічого, 8 днів почекають.

З ними разом на укладання першого договору обіцяли поїхати Жека, Ромен і Тоха, щоб уникнути шахрайства, а також, щоб оглянути ділянки всім разом.

Артур подумки вже розплановував, де що має бути, Злата бачила лише купу землі та дерев і не зовсім розуміла, як цьому всьому потім треба буде давати лад. Але погоджувалася, що місце неймовірне, і їхати звідси не хотілося.

Там було дуже добре. І дуже добре було цієї ночі. Поїздка Артура не втомила, хоча весь день вів провів за кермом. Ніби отримав заряд енергії від того місця. Вони кохалися вперше після пострілу. Злата, розчиняючись у хвилях насолоди, а також після, втомлено вклавши голову йому на груди, окрім слів кохання, говорила Артуру, що дуже хоче від нього дитину. Дуже... Він нічого їй не відповідав, обіймав, гладив її спину і мовчав.

Коли наступної ночі вона повторила своє бажання — Артур відповів.

— Сонечку, я хочу, щоб у нас були кращі умови на момент, коли з'явиться дитина. Я вдячний ба за те, що вона прийняла нас у себе, але я прагну забезпечити нам окреме житло, з усіма зручностями і високим рівнем комфорту. Зараз у нас нічого немає. Ми навіть не купили землю під будинок. Нема проекту…

— Артуре, будь ласка… Дитина не з’явиться на світ завтра, і перший час не буде потребувати ні багато місця, ні особливих зручностей. І я знаю, що ти зробиш все так, як плануєш. Ти збудуєш дім, мур з бійницями, альтанку з мангалом, викладеш альпійські гірки з каміння і посадиш ялівець, як мріяв… Я впевнена в цьому. Я знаю, що ти це неодмінно зробиш… І дитина буде тупцяти поруч з тобою… Невже ти цього не хочеш?

— Ти ніде не була. Ти не бачила світ... Ти не закінчила лікування.

— Шрами вже майже непомітні. Мине ще трохи часу, і вони потьмяніють. Світ можна подивитися й потім... Можна з дитиною. Ти зробив для мене так багато див, дозволь і мені зробити диво для тебе. Артуре, ну будь ласка…— Злата благально поглянула на нього.

— Зараз ти все одно не можеш завагітніти. В тебе не та фаза циклу.

— Але коли буде та, тоді ти даси шанс?

Артур відвів погляд, він трохи помовчав і сухо вимовив: “Побачимо”. Не відмовив. Злата сприйняла це за добрий знак.

Тоді, 8 листопада вони поїхали в Житомир, провідали Мельників, забрали новий паспорт Злати разом із новим ІПН і, дізнавшись новини про Гору, повернулися до Києва.

Артур, як завжди, зачинився у їхній кімнаті, що швидше нагадувала склад, бо вздовж стіни стояли складені одне на одного меблі. Взяв ноут. Злата була на кухні.

Бабусі знали, що завтра вони їдуть укладати договір. Жартували, що були б не проти погодувати комарів літніми вечорами за містом, якщо “онуки” їх запросять до себе. Звісно, вони розуміють, що там ще нема куди особливо запрошувати, та вони почекають, доки Артур заробить достатньо грошей і зробить там квітучий сад, що вони нікуди не поспішають.