Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

Сад, варення… а чи не випити нам чаю? Пропозиція Гени звучала дуже доречною, незважаючи на те, що вже була восьма година вечора.

— Ану, Злато, піди запитай Артура, чи він буде з нами пити чай, — сказала Леся, — а то ви як приїхали з Житомира, то він з кімнати і не виходить. Спить, чи що? Цілий тиждень кудись їздите. І чого ото ганяти туди-сюди щодня?

— Ну, так завтра ж купівля-продаж, сказали, щоб я і свій паспорт взяла, що теж маю щось там підписувати... І закордонний Артур хоче мені робити… Виклик вже прийшов.

— Та не пояснюй, зрозуміло, що справи. Йди питай, — ба усміхнулася, набираючи чайник.

Злата зазирнула до кімнати. Артур сидів у кріслі, затиснувши вказівними пальцями скроні, поставивши лікті на підлокітники. Погляд блукав по поверхням кімнати, ні на чому особливо не фіксуючись. Появи дружини він не помітив.

— Артуре… Тобі погано? — Злата присіла біля крісла і обережно поклала руку йому на коліно. Виглядав він дивно, і такий стан чоловіка трохи лякав. Артур перевів на неї погляд, розглядаючи обличчя. Це не було схоже на те, яким він буває, коли працює. Він дійсно її розглядав, опустив руки до ноута і повернувся до Злати.

— Знаєш… — він усміхнувся і погладив її волосся однією рукою, іншою притримуючи ноут, що стояв на колінах. — Коли я казав, що нове прізвище все змінить, я не очікував аж таких швидких темпів…

— Ти про що? — Злата нерозуміюче дивилась на нього.

— Я щойно говорив з Борисом Браном. Він згадав, де бачив фото. Прислав мені їхні скани. Я переслав їх Руденку, травматологу, щоб він поглянув, але… я думаю, що ця жінка на фото і є твоя бабуся… Поглянь.

Злата відчула, як холод пробіг по її спині. Вона мовчки дивилася на Артура, а він повернув монітор до неї, демонструючи отримані фото.

На першому фото було три пари, у декого на плечах лежало конфетті і смужки серпантину. На задньому плані було видно новорічну ялинку. Певно, зустріч Нового року. В центрі стояла блондинка. Досить молода, але не юна, у світлій сукні, дуже схожа на Злату, з келихом шампанського в одній руці, іншою рукою вона тримала під руку невисокого кремезного чоловіка. Значно старшого за неї, темноволосого, котрий намагався усміхатися. Виходило трохи натягнуто, мабуть, йому не дуже подобалося товариство. Не було сумніву, що це її чоловік.

На другому фото блондинка була разом з кучерявою жінкою з попереднього фото, вони сміялись і зображали собою пам’ятник “робітник і селянка”, тільки в руках тримали пляшки шампанського. Сукня на ній була та сама, це фото з тієї ж вечірки. Дуже добре проглядалась обручка, перстень на середньому пальці і браслет на руці. Можливо, той самий, котрий не дістався Марії... Фото було зроблено зблизька. Від своєї зовнішньої схожості з зображенням Злата відчувала, як всі її нутрощі наливаються розплавленим свинцем, а серце скажено калатало, відгукуючись гулом у скронях.

Третє фото було зроблене на вулиці, під час прогулянки. Жінки були одягнені у шуби з натурального хутра (можливо, соболь) до коліна і позували для фото, стоячи поруч і тримаючись за руки, кожна модель кокетливо зігнула “зовнішню” ніжку у коліні і відвела її в сторону. Позаду них йшли їхні чоловіки, про щось розмовляючи.

— Борис сказав, що є інші фото, але на них погано видно обличчя. На цих — найкраще, — Артур відставив вбік ноут і поглянув на бліду дружину. — Допомогти підвестися?

— Так… — ледь чутно видавила Злата з себе, відчуваючи, що її тіло стало ватяним і, оскільки вона сидить навприсядки біля крісла, сама вона не підніметься. Артур допоміг їй підвестись і сісти на ліжко. Сів поруч, обійняв її за плечі..

— Ці фото Борис побачив вдома у одного свого знайомого. Його батько колись працював в органах, і в грудні 1971 року отримав путівку в санаторій КДБ в Криму. В санаторії його дружина Віра, оця кучерява жіночка, познайомилася з блондинкою на фото: Астрід Сгуріс, жила вона в Ризі, працювала перекладачем. На фото, поруч з нею — її чоловік Нікіта Стрельцов. Він теж працював у КДБ. Чим займався невідомо, але є припущення, що займався промисловим шпіонажем, і Астрід дуже йому в цьому допомагала.

Злата підняла голову.

— У них були діти?.. — одна думка, про існування десь дядька чи тітки від людини, що стала катом для її бабусі, викликала хвилю нудоти.

— Ні, не було... Астрід підтримувала спілкування з Вірою, висилала вітальні листівки, дзвонила, вітаючи з усіма святами. Приїжджала до них в Одесу восени 1972 року, коли Віра народила сина, того самого знайомого Бориса. Є фото, обіцяють відсканувати і вислати. А наступного літа, в серпні 1973, попросилася в гості, сказавши, що з чоловіком розлучається, хотіла відпочити і зібратися з думками, перш ніж отримати свободу. Віра погодилася, Астрід сказала, що буде в кінці місяця, але в гості до неї так і не приїхала, пропала. Вона намагалася дізнатися щось про неї, але марно. Листи, відправлені на адресу Астрід у Ригу, поверталися з поміткою ”Адресат вибув”.

— Вона не доїхала…

— Не доїхала, — Артур кивнув.

— Можливо, вона хотіла розлучитися, щоб вийти заміж за батька дитини? — Злата з надією поглянула в його очі. Артур гірко усміхнувся їй у відповідь.

— Можливо. Я не знаю, Сонечку.

Пити чай різко перехотілося.

Вночі Злата не могла довго заснути. Вона крутилась і сопіла, ніяк не знаходячи собі місця.