Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

✾ 52 ✾

Останнім часом Злата не часто згадувала про свою померлу бабусю. Дуже багато всього відбувалося...

Була підготовка до весілля, а потім той злощасний салют і постріл… Відтоді всі її думки і хвилювання були лише про Артура, втрата якого була рівноцінна втраті власного життя. Вона сподівалася на краще, але, сидячи біля його ліжка в реанімації і тримаючи його безсилу руку, вона дуже добре починала розуміти самогубців і їхні вчинки. Злата не бачила сенсу далі жити, якщо станеться найгірше і вона залишиться без нього. Ніхто і ніщо не буде тримати її в цьому світі...

Місяць лікарні… І вже три тижні після неї… Йому краще, але до попередньої своєї форми він не повернувся і повернеться ще нескоро. Артур намагається поводитись як звичайно, і у нього це майже виходить. Злата вдає, що не помічає, як його все втомлює, як через фізичну слабкість він ледь витримує нервове напруження, як стримується, щоб не зірватися через ситуацію, що склалася в їхньому житті. Переїзд до ба. Продаж квартири. Її лікування. Робота. Його матір… Щоб витримати цю жінку потрібні не нерви, а сталеві канати… Поки що Артур тримається.

Дід Петро часто дзвонить, розпитує про стан справ і здоров’я, щоразу натякає на правнука, і Злата бачить, як на обличчі Артура рухаються жовна від напруги, але він відповідає, як і раніше, що ще не час, або просто лишає ці його закиди без відповіді. Не розуміла настирність діда. Ну навіщо так робити? Невже він думає, що Артур тут гопки скаче, раз його виписали додому? Та він ледь ходить і під вечір не має сил навіть їсти за столом, тому вона пропонує повечеряти в кімнаті чи в ліжку.

Злата розуміла хвилювання діда, але не поділяла його методи. Перші тижні після лікарні ні про яку близькість не могло бути й мови, Артур просто валився з ніг після поїздок по інстанціям та нотаріусам, засинав миттєво, лиш діставшись ліжка. Потім у неї були не ті дні. А потім настав його день народження. 4 листопада. Раніше, до пострілу, Артур мав на цей день великі плани… і все відмінив. Сказав, що хоче провести його не так, як завжди. По особливому. Ні, вони не будуть сидіти вдома, не підуть в парк чи якийсь ресторан… Вони поїдуть оглядати земельні ділянки. Злату здивував такий формат дня народження, але заперечувати вона не стала. Бабусі напакували їм купу смаколиків в дорогу, хоч вони і відмовлялися — Леся була дуже наполегливою.

В машині Злата подарувала Артурові світло-сірий шарф з альпаки, котрий в’язала нишком, щоб не бачив. Він дякував, був зворушений, бо не очікував ніяких подарунків. Одразу закрутив його довкола шиї й не знімав до вечора. Шарф виявився дуже доречним, бо день був вітряним.

Артур попередньо відібрав три ділянки, відфільтрувавши сотні. Він перевірив їхню геолокацію, розглянув фото з супутника, прочитав про населені пункти, в яких вони розташовувались, і домовився про зустрічі з ріелторами. Оглянули всі три, але найбільше сподобалася друга, до якої вони потім повернулися ще раз. Прогулялися селищем, поспілкувалися з сусідами — приємні люди і місце було якимось особливим. Тихим і затишним.

Продавалася стара садиба з великим садом і городом на схилі, в кінці якого була річка. Садиба дісталась у спадок одразу багатьом людям, і вони, щоб не сваритись і не ділити землю між собою, вирішили продати її і розділити гроші.

Сусіди, подружня пара близько п’ятдесяти років обом, пригостили їх чаєм, вони пригостили їх смаколиками від бабусь. Разом з ними жила одна з їхніх дочок, що після розлучення переїхала з дітьми до батьків. Вона оцінила поглядом потенційних сусідів, зупинивши зацікавлений погляд на Артурі — він був її ровесником, потім поглянула на Злату — якась дуже проста вона для такого чоловіка. Знову поглянула на нього. Цікавий. Ну, нехай переїжджають, а далі буде видно.

Поговорили про колишніх хазяїв, що то була дуже хороша родина, працьовита, мали трьох дітей, всі виросли, вивчились і виїхали хто куди. Сюди приїздили рідко, батьки дожили свій вік, і хата стоїть вже років п’ять пустою. Дітки сільські влітку бігають по ділянці вниз, купатись у річці. Витоптали собі там цілий пляж. Місце тут тихе, край села, ото ще ота захаращена ділянка, а далі ліс, земля лісгоспу. Кабани іноді заходять на город, переривають все, бісові діти. А так: у лісі і ягоди, і гриби, сухостій лісники дозволяють збирати, кому треба, на дрова. І дитячий садочок є в селі, і школа поруч, одинадцятирічка, і клуб, і гуртки різні для діток, і для дорослих щось там є. Звісно, це не місто, тут все скромніше, але все ж можна знайти собі, чим зайнятись. Залізниця, траса.

Прогулялися ще раз по ділянці, починало сутеніти. Стоячи на піщаному березі, Злата дивилася на темну поверхню води, відчуваючи, що це місце їй знайоме.

— Не змерзла? — Артур підійшов і обійняв її ззаду.

— Ні… Добре тут. І знаєш... таке відчуття, що я тут була.

— Яким чином, Злато Юріївно? Чи я чогось про вас не знаю? — він, посміхаючись, зазирнув їй в обличчя.

— Мені здається, що я бачила це місце у сні… коли ми їхали в Житомир перший раз, тоді, до Валі… Я ходила вздовж берега, було тепло, гарно, але дуже тихо і пусто. Я озирнулася, а он там, — вона повернулася трохи і Артур повернувся разом з нею, — лежав чистий конверт, а в ньому — каблучка. Я її взяла, а вона почала розчинятись у повітрі — і я прокинулась.

— Хм… То купуємо? Пусто й тихо у нас тут точно не буде. Всі пацани як приїдуть — будемо знайомитись з місцевою міліцією, — він засміявся.

— Купуємо. Мені тут подобається...

— Мені теж, Сонечку. Навіть не хочеться повертатися в ті бетонні джунглі…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍