Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— те саме. На обличчях той же вираз непевної надії, віри й порожнечі. Перед рядами стільців — накритий білим стіл президії. За столом — партійні секретарі, президія і кілька завзятих старих дівок. Промовець, схожий на чиновника, не мав того хисту, що попередній. Він говорив газетною мовою, наводив цифри, докази, і то все була правда, а проте він переконував менше, ніж той, що взагалі нічого не доводив, тільки твердив. Стомлені партійні секретарі куняли за столом президії: вони вже відсиділи сотні таких зборів. ^

— Ходімо, — за хвилину сказав Кестер. — Його тут немає. А втім, я так і думав.

Ми поїхали далі. Повітря було холодне й запашне після тієї задухи в переповнених залах. Машина вихором мчала вулицями. Ми їхали вздовж каналу. Ліхтарі кидали жовті, немов олія, плями на темну воду, що тихо хлюпала об бетонований берег. Назустріч нам повільно пливла чорна баржа, її тягнув буксирний катер з червоними й зеленими сигнальними ліхтарями. З палуби загавкав собака, потім повз ліхтар пройшов чоловік і зник у люку, що на мить мигнув золотавим світлом. По той бік каналу стояли яскраво освітлені будинки західного району. До них вів міст з широкою аркою. По ньому невтомно снували туди й сюди машини, омнібуси й трамваї. Міст скидався на іскристу строкату гадюку, що вигнулась над лінивою темною водою.

— Мабуть, поставимо машину тут і пройдемо далі пішки, — сказав Кестер. — Так ми менше впадатимемо в очі.

Ми зупинили «Карла» під ліхтарем перед якоюсь пивничкою, вийшли з машини, і з-під ніг у нас шаснув білий кіт. Трохи далі в підворітті стояло кілька повій у фартухах. Коли ми проходили повз них, вони принишкли. У кутку під будинком, прихилившись до стіни, спав катеринщик. Біля тротуару якась стара жінка копирсалася в покидьках.

Ми підійшли до величезного брудного робітничого будинку з внутрішніми дворами й проходами. На першому поверсі містилися крамнички, пекарня, а ще там приймали ганчір’я і брухт. На вулиці перед першим проходом стояли дві вантажні машини з поліцією.

У першому дворі, в кутку, ми побачили збиту з дощок ятку, на стінах якої висіло кілька великих карт зоряного неба. Перед столом із паперами на невисокому помості стояв чоловік у чалмі. Над головою в нього висів щит: «Астрологія, графологія, віщування! Ваш гороскоп за 50 пфенігів!» Навколо юрмилися люди. Яскраве світло карбідної лампи освітлювало жовте, зморшкувате обличчя астролога. Він переконував у чомусь глядачів, що мовчки дивилися на нього, і погляд у них був такий самий тужний, далекий від дійсності, як і в тих, що сиділи на зборах з прапорами та оркестрами. Усі вони жадібно чекали чуда.

— Отто, — сказав я Кестерові, що йшов поперед мене, — тепер я зрозумів, чого ці люди хочуть. їм не потрібна ніяка політика. Вони прагнуть якоїсь нової віри, що замінила б їм релігію.

Він оглянувся.

— Звичайно. Вони хочуть знову повірити в щось. Тому вони такі фанатичні.

Ми вийшли в другий двір, де були двері до пивниці, в якій відбувалися збори. Усі вікна були освітлені. Раптом звідти почувся галас. Тієї самої миті, ніби то був для них умовний знак, з темного бокового входу вискочив гурт молодиків у спортивних куртках і побіг попід вікнами до дверей. Передній розчинив їх навстіж, і всі вони кинулись у зал.

— Ударна група, — зауважив Кестер. — Ходімо до стіни, станемо за бочками.

У залі зчинився ґвалт. Через секунду задеренчали шибки, і з вікна хтось вискочив на подвір’я. Відразу ж розчинилися двері, і з них викотився клубок людей. Передніх збили з ніг, задні почали падати на них. Якась жінка пронизливо завищала: «Рятуйте!» — й кинулась до брами. Нова хвиля людей з ніжками від стільців і кухлями в руках викотилася із залу та зчепилася з напасниками в лютій бійці. Здоровенний довгорукий тесляр вискочив із залу, став трохи осторонь від дверей і кожного разу, коли перед його очима з’являлася голова супротивника, з розмаху забивав її назад у клубок людських тіл. Він робив це цілком спокійно, ніби рубав дрова.

У двір викотився новий клубок, і раптом ми побачили за три метри від себе вогнисту чуприну Готфріда в руках якогось розлюченого вусаня.

Кестер пригнувся і зник у натовпі. Через кілька секунд вусань відпустив Готфріда, із вкрай здивованим виглядом підняв руки і, як вирване з коренем дерево, повалився на купу людей. Одразу ж я помітив Кестера, який тяг за комір Ленца.

Ленц пручався.

— Отто, пусти мене ще на хвилину туди… — хрипів він.

— Не дурій! — гримнув Кестер. — Зараз тут з’явиться поліція! Гайда нагору!

Ми побігли через двір до темного бічного входу. Ще мить-

і було б запізно, бо тієї секунди у дворі пролунав різкий свист, блиснули козирки чорних кашкетів, і поліція перегородила двір. Ми кинулися сходами вгору, щоб не потрапити до поліційної дільниці. Що було далі, ми бачили з віконця на сходах. Поліцаї працювали бездоганно. Вони загородили всі виходи, ввігналися клином у юрбу, що розлючено билася, роз’єднали її, розпорошили по двору та зразу ж почали набивати людьми машини. Першим серед арештованих став спантеличений тесляр, що даремно намагався щось пояснити поліцаям.

Позад нас рипнули двері. Якась жінка в самій сорочці, з тонкими голими ногами й зі свічкою в руці, висунула голову й непривітно спитала:

— Це ти?

— Ні, — відповів Ленц, що вже трохи охолов.

Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком табличку на дверях. Тут чекали на старосту артілі мулярів Гергарда Пешке.

Унизу все стихло. Поліція пішла, і двір спорожнів. Ми ще трохи почекали, потім спустилися вниз. За чиїмись дверима в темряві тихо й жалібно плакала дитина.

— Правильно робить, — сказав Готфрід. — Плаче наперед.

Ми пішли через перший двір. Астролог сидів самотній перед

своїми картами зоряного неба.

— Вам потрібен гороскоп, панове? — гукнув він до нас, — Чи, може, поворожити на руці?

— Давай, — сказав Готфрід і простяг йому руку. Той хвилину роздивлявся його руку.

— У вас вада серця, — безапеляційно сказав він. — Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Любите помріяти, але непридатні для родинного життя. А проте я бачу тут троє дітей. За натурою ви дипломат, уникаєте товариства й проживете до вісімдесяти років.

— Правда, — заявив Готфрід. — Так і моя мати казала ще дівчиною: хто лихий, той житиме довго. Мораль — це вигадка людей, а не життєвий досвід.

Він заплатив астрологові, й ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Дорогу нам перебіг чорний кіт. Ленц показав на нього:

— Тепер нам