Еріх Марія Ремарк - Три товариші

Роман «Три товариші» (1937) продовжує найвизначнішу для Ремарка тему — тему фронтової дружби, яка підтримує головних героїв, не дозволяючи їм остаточно зневіритися у житті. Тільки такі люди можуть протистояти бездушному світу гендлярства і суцільної байдужості та зневаги до людей, що охопили країну після Першої світової. Любов Роббі і Патриції — це те невимовне диво, що на нього вже і не чекають герої і яке відроджує сподівання, що людяність перемагає завжди.

Еріх Марія Ремарк

ТРИ ТОВАРИШІ

Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми. Лишалося чверть години.

Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос. Під цей час завше проїздили машини, яким треба було заправитись. Раптом позаду почулося якесь хрипке вищання; здавалося, ніби десь поблизу під землею накручували іржаву гайку. Я, прислухаючись, зупинився. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку відхилив двері. В напівтемному приміщенні блукав якийсь привид. На ньому була забруднена біла хустка, синій фартух і грубі пантофлі; привид розмахував мітлою, важив з дев'яносто кіл і виявився… прибиральницею Матільдою Штос.

На якусь мить я спинився, дивлячись на неї. Вона з грацією бегемота топталася поміж радіаторами автомашин і глухим голосом наспівувала пісню про вірного гусара.

На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них — майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька. Я забув сховати її під замок.

— Але ж, фрау Штос… — вимовив я.

Спів обірвався. Мітла впала на долівку. Блаженна посмішка згасла. Тепер привидом став я.

— Боже праведний!… — пробелькотіла Матільда, втупивши в мене погляд своїх почервонілих очей. — Вас я так рано не сподівалася…

— Це ясно. Ну як, сподобалось?

— Воно-то так… Але ж мені дуже ніяково… — Вона витерла губи. — Я просто розгубилася…

— Ну, це вже перебільшення. Ви просто здорово набралися. Набралися, як конопляний сніп — води.

Вона ледве трималася на ногах. Її вусики здригались, а повіки кліпали, як у старої сови. Та поступово у неї в голові трохи прояснилося. Вона рішуче зробила крок уперед.

— Пане Локамп… Людина — це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала з пляшки… потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить… а потім… потім біс мене, мабуть, попутав… А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти…

Це вже не вперше я заставав її отакою. Матільда щоранку приходила на годину-дві прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей — вона й не доторкнеться до них, — але на горілку кидалася, як кіт на сало.

Я підняв пляшку.

— Той, що для клієнтів, ви, звичайно, не зачіпали, але оцей добрячий коньячок пана Кестера висмоктали мало не до дна.

На підстаркуватому обличчі Матільди промайнула посмішка.

— Що правда, то правда, адже я розуміюся на цьому зіллі. Та хіба ви зрадите мене, пане Локамп? Мене, беззахисну вдову?

Я похитав головою:

— Сьогодні — ні!

Вона обсмикнула підтикану спідницю.

— Тоді мені краще втекти звідси. Бо ж коли пан Кестер прийде… тоді хай бог милує!

Я підійшов до шафи й відімкнув її.

— Матільдо!…

Вона перехильцем поспішила до мене. Я підняв коричньову чотиригранну пляшку.

Матільда на знак протесту звела руки:

— Це вже не я! Слово честі! Того я не чіпала!

— Знаю, — сказав я і налив повну стопку. — А чи знаєте ви, що це таке?

— Ще б пак! -вона облизнула губи. — Ром! Багатолітній ямайський ром!

— Добре. То випийте ж стопочку!

— Я?! — Матільда відсахнулась. — Пане Локамп, це вже забагато буде! Це ж на мою голову — як розжарене вугілля. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви потім ще частуєте її ромом. Та ви-свята людина, їй-бо, свята! Краще померти, ніж пережити таке!…

— Та невже? — сказав я, удаючи, ніби збираюся взяти стопку назад.

— Ну, та вже нехай… — Вона похапцем узяла стопку. — Від доброго гріх відмовлятися, навіть коли не знаєш, що воно і звідки взялося… За ваше здоров'я! Може, сьогодні ваш день народження?

— Авжеж, Матільдо. Вгадали.

— Та що ви кажете! — Схопивши мого руку, вона трясла її: — Вітаю сердечно! Побільше вам грошенят, пане Локампі — Вона витерла губи. — Я така зворушена… За це треба б ще одну проковтнути. Адже я вас люблю, як рідного сина…

— Гаразд.

Я налив їй ще стопку. Вона одним духом осушила її і, нахваляючи мене, попрямувала, похитуючись, з майстерні.

Сховавши пляшку, я сів до столу. Бліде сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Якесь дивне почуття викликає отакий день народження, навіть коли ти цілком байдуже сприймаєш його. Тридцять років! А був час, коли мені думалося, що й до двадцяти не доживу — таким це видавалось недосяжним. А потім…

Я витяг з шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… цей етап життя здавався далеким-далеким — тепер уже майже неймовірним. Справжнє життя почалось лише в 1916 р. Тоді саме я став новобранцем — худорлявим, дозгов'язим юнаком вісімнадцяти років, по команді вусатого унтер-офіцера вчився лягати і вставати на полі за казармою. Одного вечора, ще на початку служби, прийшла до казарми мати; вона хотіла мене одвідати, але їй довелося чекати понад годину. Я запакував свій ранець не за уставом і за те мусив у вільний час чистити вбиральню. Мати хотіла мені допомогти, але їй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув у неї на очах, ще до кінця побачення.

1917 рік. Фландрія. Ми з Міддендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли попразнувати. Та не вийшло. На світанку англійці почали інтенсивний обстріл. Опівдні поранило Кестера, надвечір убито Майєра і Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав перепочинок, і відкрили пляшку, почалась газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи маски, але у Міддендорфа вона виявилася несправною. Коли він це помітив, було вже запізно. Поки її зірвали і знайшли нову, він уже вдихнув забагато газу і блював кров'ю. Наступного ранку помер. Обличчя його було чорнозелене, вся шия геть подряпана — це він намагався роздерти її нігтями, щоб дихнути свіжим повітрям.

1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Бинти з паперу. Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він ще про це не знав. Він не бачив свого горя, бо під ковдрою лежав дротяний кошик. Та він би й не повірив цьому, бо відчував біль у ногах. Уночі в нашій палаті померло двоє. Один умирав повільно й тяжко.

1919 рік. Знову