Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Нічого, — заперечив я. — Перед цим ми бачили білого, отже, вони один одного врівноважують.

Ми рушили далі. На другому боці назустріч нам ішло кілька людей. Чотири молоді хлопці. Один із них був у ясно-жовтих нових шкіряних крагах, а решта в чоботях, схожих на армійські. Вони зупинились, дивлячись на нас.

— Ось він! — гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас.

За мить гримнули два постріли, парубок відскочив убік, і всі четверо кинулись навтіки. Кестер був рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко впав на брук.

Першу секунду я подумав, що Ленц просто впав, потім побачив кров. Кестер розхристав йому піджак і рвонув сорочку на грудях. Звідти цебеніла кров. Я притиснув до рани хусточку.

— Побудь тут, я прижену машину! — крикнув Кестер і побіг.

— Готфріде, — покликав я, — ти чуєш мене?

Його обличчя посіріло. Очі були приплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискав хусточку до рани. Стоячи біля нього навколішки, я прислухався, чи він дихає, чи бодай хоч хрипить, але не почув нічого. Навколо була мертва тиша, нескінченна вулиця, нескінченні ряди будинків — і нескінченна ніч. Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, стікаючи на брук, і усвідомлював, що таке вже не раз могло статися з ним, але тепер не міг повірити, що воно справді сталося.

Примчав Кестер. Він одкинув спинку лівого сидіння, потім ми обережно підняли Готфріда й поклали туди. Я вскочив у машину, і Кестер рушив. Ми під’їхали до найближчого пункту швидкої допомоги. Кестер обережно загальмував.

— Заглянь, чи там є лікар. Якщо немає, нам доведеться їхати далі.

Я вбіг у коридор. Назустріч мені вийшов санітар.

— Тут є лікар?

— Є. Ви когось привезли?

— Так. Ходімте скоріше зі мною! І візьміть ноші.

Ми взяли Готфріда на ноші й занесли до приміщення. Лікар уже стояв напоготові, засукавши рукава.

— Сюди, — показав він на стіл.

Ми поклали на нього ноші. Лікар притяг лампу нижче, до самого тіла.

— ЩО ЦЄ?

— Постріл з револьвера.

Він узяв вату, витер кров, намацав пульс, послухав і випростався.

— Уже нічого не вдієш.

Кестер не зводив з нього очей:

— Адже рана зовсім збоку. Вона не може бути така небезпечна!

— Тут дві рани! — сказав лікар.

Він знову витер кров. Ми нахилились над Готфрідом. І тоді побачили нижче від кривавої рани маленьку, темну дірочку біля серця.

— Він, мабуть, зразу помер, — сказав лікар.

Кестер випростався. Він дивився на Готфріда. Лікар прикрив рани тампонами й заклеїв їх пластирем.

— Хочете помитись? — запитав він мене.

— Ні, — відповів я.

Обличчя в Готфріда стало жовте й запале. Рот трохи скривився, очі були приплющені, одно більше, ніж друге. Він дивився на нас. Він і далі дивився на нас.

— Як це сталося? — спитав лікар.

Йому ніхто не відповів. Готфрід дивився на нас. Він не спускав з нас очей.

о

— Його можна лишити тут, — сказав лікар.

Кестер ворухнувся.

— Ні, — заперечив він. — Ми заберемо його з собою!

— Не можна, — сказав лікар. — Ми повинні подзвонити в поліцію. І до карного розшуку теж. Треба негайно зробити все, щоб знайти вбивцю.

— Вбивцю? — Кестер дивився на лікаря так, ніби не розумів його. — Гаразд, — сказав він трохи згодом. — Я поїду в поліцію.

— Можна подзвонити. Так вони прибудуть швидше.

— Кестер задумливо похитав головою.

— Ні. Я привезу їх.

Він вийшов на вулицю, і я почув, як заревів мотор «Карла». Лікар присунув мені стілець:

— Може, поки що посидите?

— Дякую, — сказав я, але не сів.

Яскраве світло все ще падало на Готфрідові закривавлені груди. Лікар підняв лампу трохи вище.

— Як це сталося? — спитав він ще раз.

— Не знаю. Мабуть, його сплутали з кимось.

— Він був на фронті?

Я кивнув.

— Видно зі шрамів, — сказав він. — І з того, що рука прострелена. Він був поранений кілька разів.

— Так. Чотири рази.

— Яка підлість, — мовив санітар. — Це все ті шмаркачі, що тоді ще лежали в пелюшках.

Я нічого не відповів. Готфрід дивився на мене. Усе ще дивився на мене.

Кестер повернувся нескоро. Він нікого не привіз. Лікар відклав набік газету й запитав:

— Є хтось із поліції?

Кестер стояв мовчки. Він не почув його слів.

— Поліція приїхала? — перепитав лікар.

— Так, — відповів Кестер. — Поліція… Треба подзвонити, щоб вони приїхали.

Лікар подивився на нього, але нічого не сказав і підійшов до телефону. Через кілька хвилин з’явилися два службовці. Вони сіли до столу, і один із них почав записувати дані про Готфріда. Не знаю чому, але мені здавалося, що це божевілля: тепер, коли він був уже мертвий, розповідати, як його звали, коли він народився і де жив. Я втупився в чорнуватий недогризок олівця, якого службовець час від часу слинив губами, й машинально відповідав на запитання.

Другий службовець почав оформляти протокол. Кестер давав йому необхідні свідчення.

— Ви можете сказати мені хоч приблизно, який вигляд мав убивця? — спитав службовець.

— Ні, — відповів Кестер. — Я не звернув на це уваги.

Я глянув на нього. Мені пригадалися краги й уніформа.

— Ви не знаєте, до якої партії він належав? Не помітили на ньому якогось значка або форми?

— Ні, — сказав Кестер. — До пострілів я нічого не бачив. А потім лише… — він затнувся, — потім клопотався лише своїм товаришем.

— Ви належите до якоїсь партії?

— Ні.

— Я спитав, бо ви сказали, що це ваш товариш…

— Він мій фронтовий товариш, — відповів Кестер.

Чиновник звернувся до мене:

— А ви можете змалювати вбивцю?

Кестер твердо подивився на мене.

— Ні, я теж нічого не побачив, — відповів я.

— Дивно, — мовив чиновник.

— Ми саме розмовляли між собою і ні на що не звертали уваги. Усе це сталося дуже швидко.

Чиновник зітхнув:

— То мало надійна те, що ми їх спіймаємо.

Він дописав протокол.

— Можна забрати його з собою? — спитав Кестер.

— Власне… — чиновник глянув на лікаря. — Причина смерті встановлена?

Лікар кивнув:

— Я вже виписав посвідчення.

— А де куля? Я повинен її взяти з собою.

— Тут дві сліпі рани. Мені довелося б… — лікар завагався.

— Мені потрібні обидві кулі, — сказав чиновник. — Треба знати, чи вони з тієї самої зброї.

— Так, — відповів Кестер на погляд лікаря.

Санітар підсунув ближче ноші й опустив світло. Лікар узяв інструменти й почав копирсатися пінцетом у ранах. Першу кулю він знайшов швидко, вона сиділа не дуже глибоко. Другу рану довелося розрізати. Він натягнув