Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

гумові рукавиці аж до ліктів, узяв затискач і ніж. Кестер швидко підступив до нош і стулив Готфрідові очі, що й досі були приплющені. Почувши, як чиркнув ніж, я відвернувся. На мить мені захотілося кинутись до лікаря й відштовхнути його, бо в мене майнула думка, що Готфрід лише знепритомнів і лікар може його справді зарізати, але потім я отямився. Ми набачилися мертвих, і нічого було дурити себе.

— Ось вона, — сказав лікар і випростався. Він витер кулю й передав її службовцеві.

— Така сама. З того самого револьвера, правда?

Кестер нахилився й уважно оглянув маленькі кулі, що, перекочуючись на долоні в службовця, тьмяно поблискували.

— Так, — сказав він.

Службовець загорнув їх у папір і сховав у кишеню.

— Власне, цього не дозволяють, — сказав він потім, — та якщо ви хочете забрати його додому… А обставини з’ясовані… Так же, пане доктор? — Лікар кивнув. — Ви ж судовий лікар, — повів далі службовець. — Ну то як хочете… Ви лише повинні… Може, завтра ще з’явиться комісія…

— Я знаю, — сказав Кестер. — Ми все лишимо так, як є.

Службовці пішли.

Лікар знов закрив Готфрідові рани й заклеїв їх.

— Ви як хочете? — спитав він. — Можна взяти ноші. Вам тільки треба завтра повернути їх сюди.

— Добре, дякую, — сказав Кестер. — Давай, Роббі…

— Я можу допомогти вам, — запропонував санітар.

Я похитав головою:

— Ми впораємося самі.

Ми взяли ноші, винесли їх на вулицю й поклали на обидва ліві сидіння, що разом із відхиленою спинкою утворювали рівну площину. Санітар і лікар теж вийшли за нами на вулицю. Ми прикрили Готфріда його пальтом і поїхали. Через хвилину Кестер обернувся до мене.

— Проїдемо ще раз тими вулицями. Я вже раз об’їхав їх. Але тоді ще було надто рано. Може, тепер вони вже десь там.

Почав іти невеликий сніг. Машина майже не гула. Кестер час від часу вимикав швидкість і навіть запалювання. Він не хотів, щоб нас було чутно, хоч ті четверо, яких ми шукали, й не знали, що в нас є машина. Тихо, мов біла примара, ми пливли крізь сніг, що дедалі густішав. Я дістав із ящичка на інструменти молоток і поклав поруч, щоб можна було миттю вискочити з машини й кинутись на вбивцю. Ми їхали вулицею, на якій усе це сталося. Під ліхтарем ще темніла кривава пляма. Кестер вимкнув світло. Ми рухалися біля самого тротуару й оглядали вулицю. Ніде не було ні душі. Тільки в освітленій пивничці лунали голоси.

Кестер зупинив машину біля перехрестя.

— Побудь тут, — сказав він, — я загляну в пивницю.

— Я піду з тобою, — відповів я.

Він зміряв мене поглядом, який я знав ще відтоді, коли він сам ходив у розвідку.

— Я не чіпатиму його в пивничці, — пообіцяв Кестер. — А то він ще там вислизне від мене. Лише подивлюся, чи він є. А потім почекаєм на нього. Побудь біля Готфріда.

Я кивнув, і він зник у хуртовині. Сніжинки летіли мені в обличчя й танули на нім. Раптом мені стало боляче, що Готфрід прикритий, наче вже не наш. Я зсунув пальто з його голови. Тепер сніг падав і на його обличчя, на його очі й на рот, але не танув. Я вийняв хусточку, витер сніг і знову прикрив голову пальтом.

Повернувся Кестер.

— Нема?

— Нема, — відповів він.

Він сів у машину.

— Тепер об’їдемо ще інші вулиці. У мене таке передчуття, що ми кожної хвилини можемо зустріти їх.

Мотор заревів, і Кестер зразу ж приглушив його. Ми тихо скрадалися вулицями крізь білу сніговицю. На поворотах я підтримував Готфріда, щоб він не скотився униз. Час від часу ми зупинялися метрів за сто від^пивниці, і Кестер розгонисто біг поглянути, чи їх там немає. Його охопила якась страшна, холодна лють, він не думав про те, що спершу треба відвезти

Готфріда, двічі вже був рушав додому, але потім знов розвертався: йому здавалося, що саме цієї миті ті четверо можуть з’явитися десь поблизу.

Раптом ми помітили попереду, на довгій безлюдній вулиці, темний гурт людей. Кестер миттю вимкнув запалення, і ми нечутно, без світла наблизились до них. Вони не чули нас і спокійно розмовляли.

— їх четверо, — шепнув я Кестерові.

Тієї ж миті машина заревіла, кулею промчала останні двісті метрів, вискочила до половини на тротуар і, завищавши гальмами й трохи просунувшись убік, зупинилася за метр від людей. Вони крикнули з переляку. Кестер наполовину висунувся з машини, його тіло було мов сталева пружина, ладна миттю податися вперед, а обличчя — невблаганне, як сама смерть.

Виявилося, то мирні, немолоді вже люди. Один із них був напідпитку. Вони вилаяли нас. Кестер нічого не відповів їм. Ми поїхали далі.

— Отто, — сказав я, — сьогодні ми його не спіймаємо. Навряд чи він наважиться вийти на вулицю.

— Мабуть, так, — відповів він за якийсь час і повернув ма-шину.

Ми поїхали на Кестерову квартиру. Його кімната мала окремий вихід, і нам не довелося нікого будити. Виходячи з машини, я спитав:

— Чому ти не хотів сказати поліції, який він був на вигляд? Так було б легше розшукати його. І ми ж його добре бачили.

Кестер глянув на мене.

— Тому, що ми самі поквитаємося з ним, без поліції. — Голос у нього став тихий, здавлений і страшний. — Чи ти, може, думаєш, що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в’язниці? Ти ж знаєш, чим закінчуються всі ці процеси! Ті типи знають, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знов колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!

Ми взяли ноші з сидінь і понесли їх крізь вітер і сніг до кімнати. Нам здавалося, що ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.

Ми купили труну й місце на громадському кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі забили труну та знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердинанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Джорджі, Юп, Матильда Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Біля брами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві жалобні процесії, які треба було пропустити. Одна йшла за похоронною машиною, а друга за каретою. Коні були вкриті чорним і сріблястим крепом. За каретою нескінченними рядами йшли близькі небіжчика та жваво розмовляли між собою.

Ми зняли труну з