Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

машини й самі опустили на мотузах у могилу. Грабар був задоволений із цього, бо мав досить роботи біля інших могил. Ми покликали й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але так захотів Валентин. Правда, ми попросили священика не казати ніякої проповіді. Він мав лише прочитати відповідне місце з Біблії. Священик був маленький, старий і короткозорий. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Кестер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук Біблія і окуляри, які він хотів надіти. Священик збентежено дивився на них у могилу.

— Так уже й буде, панотче, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за них.

— Мені не шкода книги, — тихо відповів священик, — але окуляри мені потрібні.

Валентин виламав гілку з живоплоту, став навколішки біля могили, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть саме тому священик так жалкував за ними. Біблія впала за труну. Щоб її витягти, довелося б опускатися в могилу й підіймати труну. Цього вже й сам священик не хотів. Він зніяковіло стояв біля ями.

— Може, мені натомість сказати кілька слів? — спитав він.

— Не треба, панотче, — мовив Фердинанд. — У нього ж тепер там увесь завіт.

Гостро пахла розкопана земля. В одній грудці сиділа лялечка хруща. Коли могила буде засипана, лялечка й далі житиме в землі, перетвориться на жука, вибереться навесні з грудки та знов побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, вже не такі, як раніше, але існують, а проте він пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це було неможливо збагнути. Шкіра в кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас не втратив руки, не осліп, не онімів, усе було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідти, а Готфрід лишиться там і ніколи вже не піде слідом за нами. Це було неможливо збагнути.

Грудки землі загупали об труну. Грабар дав нам лопати, і ми — Валентин, Кестер, Альфонс і я — засипали Готфріда землею, як засипали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові раптом загриміла давня солдатська пісня, давня, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав:

Аргонський ліс, Аргонський ліс,

Ти станеш цвинтарем колись…

Альфонс приніс простий чорний дерев’яний хрест, такий самий, як їх сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми поставили його в узголів’ї могили.

— Ну, ходімо, — хрипко сказав нарешті Валентин.

— Ходімо, — озвався Кестер, але не зрушив з місця.

Ніхто з нас не ворухнувся. Валентин обвів усіх очима.

— За що? — повільно сказав він. — Ну за що? Прокляття!

Ніхто не відповів.

Валентин мляво махнув рукою:

— Ходімо.

Ми рушили по всипаній жорствою дорозі до виходу. Біля брами на нас чекали Фред, Джорджі й усі решта.

— Він умів так гарно сміятися, — мовив Стефан Гріголяйт, і по його безпорадному, гнівному обличчю полилися сльози. Я озирнувся. За нами ніхто не йшов.

XXV

Одного лютневого дня ми з Кестером востаннє сиділи в своїй майстерні. Нам довелося її продати, і тепер ми чекали на розпорядника аукціону, який мав пустити з молотка обладнання й наше таксі. Кестер сподівався влаштуватись на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кав'ярні «Інтернаціональ» і мав намір знайти якусь додаткову, денну працю, щоб заробляти більше.

Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов розпорядник.

— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.

— Навіщо? Усе ж стоїть надворі, а ціни він знає.

У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але той, хто його добре знав, бачив її. Його обличчя стало напруженіше і суворіше, ніж зазвичай. Він щовечора гасав на машині в тому самому районі. Він уже давно знав прізвище того типа, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти його, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру й десь ховався. Усе це вивідав Альфонс. Він теж вистежував його. Звичайно, вбивця міг зовсім виїхати з міста. Але він не знав, що Кестер і Альфонс розшукували його, і вони сподівалися, що він повернеться, коли відчує себе в безпеці.

— Я вийду й подивлюсь, що там робиться, Отто, — сказав я.

— Г аразд.

Я вийшов у двір. Наші верстати й решта обладнання було виставлено посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми добре вимили його. Я ще раз оглянув оббивку на сидіннях і колеса. «Наша заслужена дійна корівка», як завжди називав його Готфрід. Не так легко було розлучатися з нею.

Хтось торкнув мене за плече. Я здивовано обернувся. Передо мною стояв молодий, зухвалий на вигляд чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:

— Ти ба! Та ми знайомі!

Я раптом згадав, де бачив цього дженджика.

— Гвідо Tie з «Аугеки»!

— Отож-бо! — самовдоволено сказав він. — Ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип. Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.

Уявивши собі, що цей хирляк ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестерові, я мимоволі скривився. Tie сприйняв це як усмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.

— Ну, та забудьмо про це, Гвідо не пам’ятає зла. Ви тоді заплатили величезну ціну за цього дідуся. А заробили хоч що-небудь на ньому?

— Заробили, — сказав я. — Машина добра.

Tie заторохтів:

— Якби ви були послухалися мене, то мали б більше. І я теж. Ну, та годі про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо залагодити разом вигідну справу. Візьмемо цю чорто-пхайку за п’ятсот марок, щоб мені з цього місця не зійти! Тут немає жодної душі, яка могла б запропонувати більше. Згода?

Я зрозумів. Він думав, що ми тоді перепродали машину, і не здогадувався, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знов хочемо купити таксі.

— Машина ще й досі варта того, щоб за неї заплатити тисячу п’ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на ній пасажирів.

— Атож, — палко підхопив Гвідо. — Ми надбавлятимем до п’ятисот, тобто я. Якщо нам віддадуть її за ці гроші, я виплачую вам триста п’ятдесят готівкою.

— Не можу піти на таке, — сказав я. — У мене є інший