Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ну добре… — Він хотів запропонувати щось інше.

— Дарма й балакати. — Я пішов на середину двору. Тепер я знав, що він зможе надбавляти до тисячі двохсот.

Розпорядник почав пропонувати покупцям наші речі. Спершу обладнання майстерні. Вони пішли дешево. Так само й інструменти. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.

— Чотириста, — озвався Гвідо.

— Чотириста п’ятдесят, — сказав, довго повагавшись, якийсь чоловік у робітничій сорочці.

Гвідо додав до п’ятисот. Аукціоніст кілька разів спитав:

— Хто більше?

Чоловік у сорочці мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.

— Шістсот, — сказав я.

Гвідо труснув головою й запропонував сімсот. Я надбавляв далі. Гвідо відчайдушно підіймав ціну. Почувши моє «тисяча», він благально кивнув мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів і сердито видавив із себе:

— Тисяча сто десять.

Я дійшов до тисячі сто дев’яносто й вирішив почекати, поки він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.

Але Гвідо розлютився до краю. Вирішивши, що я його випихаю з гри, він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то напевне зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, мабуть, лише під’юджував мене, щоб помститися за невдачу. Із нашої з ним розмови він зробив висновок, що для мене межа — тисяча п’ятсот, і не бачив для себе ніякої небезпеки.

— Тисяча триста десять, — сказав я.

— Тисяча чотириста, — відразу ж запропонував Гвідо.

— Тисяча чотириста десять, — мовив я, трохи повагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.

— Тисяча чотириста дев’яносто! — Гвідо переможно й глузливо глянув на мене. Він думав, що добре насолив мені.

Я мовчки витримав його погляд.

— Хто більше? — запитав розпорядник. — Хто більше? — вдруге запитав він і підняв молоток.

Тієї миті, коли Гвідо став власником машини, переможний вираз у нього на обличчі змінився на безпорадно-здивований. Геть розгублений, Гвідо підійшов до мене:

— А я гадав, що ви хотіли…

— Ні, — відповів я.

Він почухав потилицю:

— От чорт! Як я скажу це своїй фірмі? Я думав, що ви дійдете до тисячі п’ятсот. Ну нічого, принаймні цього разу я таки вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!

— Що нам і треба було, — сказав я.

Гвідо нічого не зрозумів. І аж як побачив, що до мене підійшов Кестер, усе збагнув і схопився за голову.

— Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж бовдур, дурень неприторенний! Дав себе так ошукати! Як мала дитина! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий дешевий гачок! Ну, то що вже тут балакати! Найхитріші завжди попадаються в пастку, що її й сліпий побачив би. Ну нічого, другого разу якось надолужимо!

Він сів за кермо й виїхав із двору. Ми дивилися вслід машині, і на душі в нас було не дуже радісно.

Пополудні прийшла Матильда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Юпа ми також влаштували в нього. Але Матильда похитала головою:

— Ні, пане Кестер, з мене годі. Кістки вже не гнуться.

— А що ж ви робитимете? — спитав я.

— Поїду до дочки. Вона вийшла заміж у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?

— Ні, Матильдо.

— А пан Кестер знає?

— Теж ні.

— Чудасія, та й годі, — здивувалася Матильда. — Ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала — не знають. А моя дочка живе там уже дванадцять років. Одружилася з секретарем канцелярії.

— То виходить, Бунцлау таки є. Можете бути певні. Якщо там живе секретар канцелярії.

— Авжеж. І все-таки дивно, що ніхто не знає Бунцлау, га?

Ми погодилися з нею.

— А чого ж ви за стільки років ні разу не побували там? — спитав я.

Матильда всміхнулася:

— Та була на те причина. Але тепер я їм потрібна, дітей глядіти, у них уже четверо. І Едуард теж поїде зі мною.

— Здається, в тих краях є добряча горілка, — зауважив я. — Слив’янка, чи що…

Матильда замахала руками:

— У тім-то й горе. Мій зять виявився непитущий. Є такі люди, що нічогісінько не п’ють.

Кестер дістав із порожніх полиць останню пляшку.

— Ну, то давайте, Матильдо, вип’ємо разом на прощання.

— Не відмовлюся, — мовила Матильда.

Кестер поставив на стіл чарки й налив їх. Матильда вихилила ром так швидко, ніби вилила його крізь решето. Верхня губа в неї посмикувалась, вусики дрижали.

— Ще одну? — спитав я.

— Не відмовлюся.

їй налили ще велику чарку, а тоді вже вона почала прощатися.

— Усього найкращого вам у Бунцлау, — побажав я.

— Щиро дякую. Але смішно, що ніхто не знає Бунцлау, га?

Вона вийшла перевальцем. Ми ще трохи постояли в спорожнілій майстерні.

— Власне, можна вже й нам іти звідси, — сказав Кестер.

— Так, — відповів я. — Нам уже тут нема чого робити.

Ми замкнули двері й пішли по «Карла». Ми не продали його, він стояв у гаражі неподалік. Тоді з’їздили в банк, на пошту, і Кестер заплатив гроші в управління аукціонів.

— Тепер я поїду посплю, — сказав він. — Ти будеш удома?

— Я сьогодні звільнився на цілий вечір.

— Гаразд, то я заїду по тебе десь о восьмій.

Ми повечеряли в маленькому заїзді за містом і поїхали назад. У місті, на першій же вулиці, в нас лопнув передній скат. Довелося міняти його. «Карл» був давно не митий, і я добряче вимастився біля нього.

— Мені треба помити руки, Отто, — сказав я.

Поблизу була велика кав’ярня. Ми зайшли туди й сіли за стіл

недалеко від виходу. Там було навдивовижу багато людей. Грав жіночий оркестр, у залі аж гуло. Музиканти понадягали барвисті паперові ковпаки, частина гостей була вбрана в маскарадні костюми, від стола до стола тяглися стрічки серпантину, здіймалися вгору повітряні кулі. Офіціанти бігали з повними тацями. Усюди був рух, гамір і сміх.

— Що тут робиться? — спитав Кестер.

Білява дівчина з-за сусіднього столу сипнула на нас цілу жменю конфеті.

— Звідки ви взялися? — засміялась вона. — Хіба ви не знаєте, що сьогодні перший день м’ясниць?

— Он воно що! — мовив я. — Ну, коли так, то я піду помию руки.

Щоб добратися до умивальника, мені довелося перетнути весь зал. Дорогою я трохи затримався через гурт п’яних, що хотіли висадити якусь жінку на стіл, щоб вона там співала. Жінка пручалась і верещала, стіл перекинувся, і все товариство попадало. Я чекав, поки звільниться прохід. Зненацька мене наче вдарило струмом. Я ніби закам’янів, зала зникла, не було