Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

більше гамору, музики, лишилися тільки невиразні рухомі тіні, серед яких надзвичайно чітко та ясно вирізнявся один стіл, один-однісінький стіл, а за ним молодик у блазнівському ковпаку набакир. Однією рукою він обіймав за стан сп’янілу дівчину. Скляні тупі очі, тонкі губи, а під столом яскраво-жовті, до блиску начищені краги…

Мене підштовхнув офіціант. Я, мов п’яний, пройшов далі і знову став. Мені було гаряче, але я тремтів усім тілом. Руки змокріли. Тепер я побачив і решту людей за столом. Почув, як вони з задерикуватим виразом на обличчях співали хором якусь пісню, постукуючи в лад їй кухлями по столу. Мене знову хтось штовхнув і буркнув:

— Не загороджуйте проходу.

Я машинально рушив далі, знайшов умивальник, помив руки, але опам’ятався аж тоді, коли мало не ошпарив шкіру. Потім повернувся назад.

— Що з тобою? — спитав Кестер.

Я не міг вимовити й слова.

— Ти захворів? — знову спитав він.

Я похитав головою і показав очима на сусідній стіл, від якого на нас скоса поглядала білява дівчина. Раптом Кестер зблід, його очі звузились. Він весь подався вперед і ледь чутно спитав:

— Він?

— Так, — відповів я.

— Де?

Я повів очима в тому напрямку, де сидів убивця Готфріда.

Кестер повільно встав. Він випростався, ніби удав, що готується до нападу.

— Обережно, — шепнув я. — Не тут, Отто!

Він коротким помахом руки зупинив мене й поволі рушив уперед. Я приготувався кинутись за ним. Якась жінка насунула йому на голову зелено-червоний паперовий ковпак і повисла в нього на плечі. Він навіть не доторкнувся до неї, але струснув її так, що вона вирячила на нього очі. Обійшовши навколо залу, він^повернувся назад.

— Його вже нема там, — сказав він.

Я встав і оглянув зал. Кестер мав рацію.

— Ти думаєш, він упізнав мене? — спитав я.

Кестер знизав плечима. Він аж тепер помітив ковпак у себе на голові й скинув його.

— Не розумію, — сказав я. — Адже я пробув в умивальній хвилину або дві.

— Ти був там більше як чверть години.

_ Що?

Я ще раз поглянув на той стіл.

— Уся компанія зникла. З ними була одна дівчина, і її нема. Якби він упізнав мене, то напевне втік би сам.

Кестер підкликав офіціанта.

— Тут є ще один вихід?

— Так, із того боку, на Гарденбергштрасе.

Кестер вийняв із кишені монету й дав офіціантові.

— Ходімо, — сказав він мені.

— Шкода, — кинула, усміхаючись, блондинка від сусіднього столика. — Такі солідні кавалери.

Вітер ударив нам в обличчя. Після гарячого чаду кав’ярні він здавався крижаним.

— Іди додому, — сказав Кестер.

— їх там було кілька чоловік, — заперечив я, сідаючи до нього в машину.

Машина рвонулася вперед. Ми об’їздили всі вулиці навколо кав’ярні, чимраз віддаляючись від неї, але нікого не побачили. Нарешті Кестер зупинив машину.

— Вислизнув, — сказав він. — Та це ще нічого не означає. Тепер ми де-небудь натрапимо на нього.

— Отто, — мовив я. — Облишмо це.

Він зміряв мене твердим поглядом.

— Готфрід мертвий, — повів я далі, і мене самого здивували мої слова. — Від цього він не оживе.

Кестер і далі дивився на мене.

— Роббі, — повільно відповів він, — я вже не пам’ятаю, скільки я вбив людей. Але ще пам’ятаю, як збив одного молодого англійця. У нього заїло кулемет, і він був беззахисний. Я на своєму літаку був за кілька метрів від нього і бачив перелякане дитяче обличчя, добре бачив нажахані очі. То був його перший виліт, ми потім з’ясували, і йому тільки-но минуло вісімнадцять. І в те злякане, безпорадне, гарне дитяче обличчя я з відстані кількох метрів випустив чергу зі свого кулемета, і його череп луснув, як куряче яйце. Я не знав того юнака, і він нічого не заподіяв мені. Цей випадок мучив мою совість довше, ніж інші, спливло багато часу, поки я нарешті приглушив своє сумління тим проклятим «війна є війна». Але я скажу тобі: якщо я не доконаю того, хто вбив Готфріда, хто застрелив його, безневинного, як собаку, то випадок з англійцем був жахливим злочином. Ти мене розумієш?

— Розумію, — сказав я.

— А тепер іди додому. Я мушу докінчити це. Воно стоїть передо мною, мов стіна. Я нічого не можу робити, поки воно стоїть.

— Я не піду додому, Отто. Якщо вже так, то давай будемо разом до кінця.

— Дурниці, — нетерпляче заперечив він. — Мені не треба твоєї допомоги. — Побачивши, що я хочу щось сказати, він підняв руку: — Я буду обережний! Спіймаю його наодинці, без друзів, зовсім самого! Не бійся за мене.

Він нетерпляче виштовхнув мене з машини й миттю поїхав далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою. Через Пат. Готфріда він би взяв.

Я пішов до Альфонса. Він був єдиний, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, що можна було б зробити. Але Альфонса я не застав. Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я вирішив почекати його й сів до столу.

У ресторані не було нікого. Лише над прилавком горіла маленька лампочка. Дівчина знов сіла в куток і заснула. Я думав про Отто й Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев’яним хрестом та сталевим шоломом на ній і раптом помітив, що плачу. Я витер сльози.

Невдовзі почулася тиха швидка хода. Двері, що^вели на подвір’я, відчинилися, і на порозі з’явився Альфонс. Його обличчя блищало від поту.

— Це я, Альфонсе, — озвався я.

— Іди сюди, швидше!

Я подався за ним у кімнату праворуч за прилавком. Альфонс підійшов до шафи й дістав із неї два старі санітарні пакети з часів війни.

— Перев’яжи мене, — сказав він і обережно скинув штани.

У нього на стегні була рвана рана.

— Тебе наче зачепило кулею, — сказав я.

— Так воно і є, — буркнув Альфонс. — Ну, перев’язуй!

— Альфонсе, — спитав я і випростався. — Де Отто?

— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи з рани кров.

— Ви були не разом?

— Ні.

— Ти не бачив його?

— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і наклади його зверху. Це тільки подряпина.

Вовтузячись біля рани, він і далі щось бубонів собі під ніс.

— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні бачили того… та ги знаєш… того, що вбив Готфріда… Бачили звечора, і Отто тепер розшукує його.

— Що? Отто? — Він^одразу став уважнійший. — А де він? Тепер усе це ні до