Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Він не поїде звідти.

Альфонс відкинув ножиці.

— їдь туди. Ти знаєш, де він? Хай тікає звідти. Скажи йому, що за Готфріда я вже розквитався. Я вистежив його раніше за вас! Ось же бачиш! Він стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?

— Десь у районі Менкештрасе.

— Слава Богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери звідти Отто.

Я підійшов до телефону й подзвонив на стоянку таксі, де зазвичай зупинявся Густав. Він саме був там.

— Густаве, ти можеш під’їхати на ріг Візенштрасе і площі Бельвю? Швиденько! Я чекатиму там на тебе.

— Домовились. Через десять хвилин буду.

Я повісив слухавку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.

— А я й не знав, що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви десь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Усе може трапитись, може, й вас потім питатимуть. Хтозна…

— Ти краще подумай про себе, — сказав я.

— Ет! — Він говорив швидше, ніж звичайно. — Я зустрів його на самоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене оборонятися, вистрелив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде потрібне, я знайду їх десяток.

Альфонс глянув на мене. Він сидів на стільці, обернувши до мене широке мокре обличчя, волосся в нього злиплося від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з’явилося в його очах.

— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко й тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.

Я мовчки стояв перед ним.

— Тепер іди, — сказав він.

Я вийшов через залу. Дівчина й далі спала, аж хропла. Місяць уже піднявся високо, й надворі було видно. Я пішов площею Бельвю. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.

Через кілька хвилин під’їхав Густав.

— Що сталося, Роберте? — спитав він.

— Сьогодні ввечері вкрали нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Під’їдемо туди?

— Ну звичайно! — Густав пожвавішав. — Чого тільки тепер не крадуть! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, доки є бензин, а потім кидають їх на дорозі.

— Може, і з нашою таке.

Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Його дівчина завагітніла, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали Мен-кештрасе, потім кілька поперечних вулиць.

— Он вона! — раптом вигукнув Густав.

Машина стояла в глухому, темному провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалення.

— Усе гаразд, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.

— А може, зайдемо десь випити по чарочці? — запитав він.

— Ні, тільки не сьогодні. Хай завтра. Я дуже поспішаю.

Я засунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за їзду.

— Ти здурів? — образився він.

— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуйся. До побачення.

— А може, нам засісти й зловити того ірода, що поцупив машину, га?

— Ні, він уже напевне давно втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!

— А в тебе ще є бензин?

— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, на добраніч!

Він поїхав. Я трохи почекав, потім рушив за ним, звернув на Менкештрасе й повільно проїхав нею на третій швидкості. Коли я повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.

— Що це означає?

— Сідай, — швидко мовив я. — Тобі вже нема чого тут стояти. Альфонс теж шукав його і… вже знайшов.

— Ну?

— Все, — сказав я.

Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма, а поруч зі мною. Він раптом змарнів і згорбився. Я рушив з місця.

— Заїдемо до мене? — спитав я.

Він кивнув. Я додав газу й поїхав уздовж каналу. Вода мерехтіла, наче широка срібна смуга. Склади на протилежному березі тонули в густій пітьмі, але на бруківці відбивалося тьмяне блакитне світло, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Над дахами здіймалися широкі сріблясто-зелені бані собору в стилі бароко. Вони сяяли на тлі глибокого іскристого неба, в якому, наче велика сигнальна ракета, висів місяць.

— Отто, я радий, що так вийшло, — промовив я.

— А я ні, — відповів він.

У пані Залевської ще світилося. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.

— Вам телеграма, — сказала вона.

— Телеграма? — здивовано перепитав я.

Я був ще весь заполонений подіями вечора. Нарешті я збагнув, про що вона каже, й побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як сніг, у яскравому світлі. Я зірвав наліпку. Серце в мене стислося, літери розпливлися перед очима та знову зійшлись докупи. Я глибоко відітхнув, заспокоївся й показав телеграму Кестерові.

— Ну, слава Богу. А я вже думав…

Там було всього три слова: «Роббі, швидше приїзди». Я знову взяв аркушик. Почуття полегшення минулося. Повернувся страх.

— Що там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила? Мабуть, щось там сталося!

Кестер поклав телеграму на стіл.

— Коли ти востаннє мав од неї звістку?

— Тиждень тому… Ні, більше.

— Замов розмову. Якщо там щось скоїлося, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?

Я замовив санаторій і приніс із вітальні пані Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер гортав книжку.

— Перший поїзд у тому напрямку йде аж завтра опівдні, — сказав він. — Краще проїхати машиною скільки встигнем.

А там завжди можемо пересісти на найближчий поїзд. Так ми напевне виграємо кілька годин. Як ти гадаєш?

— Справді так буде краще. — Мені важко було уявити, як я витримав би довгі бездіяльні години в поїзді.

Задзвонив телефон. Кестер узяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я попросив покликати Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.

— Що з нею? — закричав я.

— Кілька днів тому в неї була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.

— Перекажіть їй, що я їду! — гукнув я. — 3 Кестером і «Карлом». Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?

— З Кестером і Карлом, — проказав голос.

— Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.

— Зараз передам.

Я повернувся до своєї кімнати. Ноги в мене були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.

— Готуй валізу, — сказав він. — Я поїду додому й візьму свою. За