Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

цей хлопець чесний і проживе на сімдесят п’ять марок, йому пощастило. Нехай прийде до мене у вівторок о восьмій годині. Мені потрібен помічник бігати у справах спілки тощо. Крім платні, він ще час від часу матиме пакунок м'яса. Бо він, видно, дуже охляв, треба його підгодувати.

— Даєш слово? — спитав Ленц.

— Слово Стефана Гріголяйта.

— Джорджі! — гукнув я. — А йди-но сюди.

Почувши, про що йдеться, він затремтів. Я вернувся до

Кестера.

— Послухай, Отто, — сказав я, — якби ти міг прожити своє життя спочатку, ти б захотів?

— Таке самісіньке, як уже було?

— Таке.

— Ні, — відповів Кестер.

— Я теж ні, — сказав я.

XXIV

Це сталося через три тижні холодного січневого вечора. Я сидів у «Інтернаціоналі» й грав із господарем у «двадцять одно». Кав'ярня була порожня. Навіть повії ще не прийшли. У місті було неспокійно. Вулицями безперервно йшли демонстранти. Одні співали гучні військові марші, інші — «Інтернаціонал», потім тяглися довгі, мовчазні колони з транспарантами. Люди вимагали роботи та хліба, їхній тупіт нагадував хід велетенського, невблаганного годинника. Надвечір дійшло до сутички між страйкарями й поліцією. Дванадцять чоловік було поранено. Поліція вже кілька годин була в стані бойової тривоги. На вулицях лунали сирени поліційних машин.

— Немає спокою, — сказав господар, показуючи мені шістнадцять очок. — Від самої війни немає спокою. А ми ж тоді більше нічого й не хотіли, крім миру та спокою. Світ збожеволів!

Я показав йому сімнадцять і згріб гроші з кону.

— Світ не збожеволів, — зауважив я. — Збожеволіли люди.

Алоїс, що стояв за стільцем господаря і вболівав за нього,

заперечив:

— Люди не збожеволіли. Тільки стали зажерливі. Заздрять одне одному. Усього стало повно, а в більшості немає зовсім нічого. Не так багатство розподілене, от і вся причина.

— Ясно, — сказав я, пасуючи двома картами. — Але ця причина існує вже близько двох тисяч років.

Господар відкрив карти. У нього було п'ятнадцять очок, і він нерішуче глянув на мене. Потім прикупив ще туза й програв. Я показав йому свої карти. У мене було всього дванадцять очок, і він з п'ятнадцятьма був би виграв.

— Хай йому дідько, більше не гуляю! — вилаявся він. — Обдурили ви мене! Я думав, у вас щонайменше вісімнадцять.

Алоїс захихотів.

Я згріб гроші. Хазяїн позіхнув і глянув на годинник.

— Скоро одинадцята. Мабуть, пора зачиняти. Однаково ніхто вже не зайде.

— А он ще хтось іде, — сказав Алоїс.

Двері рвучко розчинилися. То був Кестер.

— Якісь новини, Отто?

Він кивнув:

— Бійка в «Прусських залах». Двох тяжко поранено, кілька десятків легко поранено та з сотню заарештовано. У північному районі двічі була стрілянина. Одного поліцая вбито. Не знаю, скількох поранено. Отак-от. А коли скінчаться мітинги, мабуть, почнеться ще гірше. Ти вже вільний?

— Так, — сказав я. — Ми саме збиралися зачиняти.

— То ходи зі мною.

Я поглянув на господаря. Він кивнув.

— Ну, бувайте здорові, — сказав я.

— Бувай здоров, — мляво відповів хазяїн. — Будьте обережні.

Ми вийшли на вулицю. Там пахло снігом. Усюди валялися листівки, наче великі мертві білі метелики.

— Готфріда й досі нема, — сказав Кестер. — Застряв на якихось зборах. Ходять чутки, що їх там хочуть розігнати, і я боюсь, щоб із ним чогось не сталося. Добре було б до кінця зборів знайти його. Він же гарячий, ще встряне в якусь халепу.

— А ти хіба знаєш, де він? — спитав я.

— Добре не знаю. Але напевне на одному з трьох найбільших мітингів. Ми об'їдемо всі три. Готфріда з його жовтою чуприною розпізнати легко.

— Гаразд.

Ми сіли в «Карла» і помчали до найближчого клубу. На вулиці стояла вантажна машина з поліцаями. Ремінці на їхніх кашкетах були спущені на підборіддя. У світлі вуличних ліхтарів мерехтіли дула карабінів. Із вікон звисали строкаті прапори. Перед входом товпилися люди в уніформах. Майже всі були молоді.

Ми купили два вхідні квитки. Відмовившись од брошур, не вкинувши ані пфеніга у кварту й не зареєструвавши своєї партійної приналежності, ми пройшли в зал. Він був переповнений і добре освітлений, щоб можна було побачити, хто кидає репліки промовцям. Ми зупинилися біля дверей, і Кестер, у якого був гострий зір, почав оглядати ряди.

На сцені стояв кремезний, присадкуватий чоловік і виголошував промову. Він мав гучний низький голос, який чути було в усіх кінцях залу. Той голос переконував, незалежно від того, що казав промовець. А те, що він казав, зрозуміти було неважко. Чоловік невимушено ходив по сцені, майже не підіймаючи рук, часом ковтав води й пересипав свою промову жартами. Та раптом він зупинивсь, обернувся до публіки і зміненим, пронизливим голосом почав шмагати їх шпаркими фразами. То були всім відомі істини про злидні, голод, безробіття. Він шаленів, захоплюючи слухачів, і нарешті жбурнув у зал:

— Далі так жити не можна! Треба все міняти! Люди заплескали в долоні й радісно закричали, ніби від тих слів уже все змінилося. Чоловік на сцені трохи почекав. Його обличчя блищало. А тоді зі сцени переконливо, непереборно посипались обіцянка за обіцянкою, цілий град обіцянок. Над безліччю голів знялося чарівне, осяйне склепіння раю, то була лотерея, в якій на всі квитки випадав найбільший виграш і в якій кожен знаходив власне щастя, власне право, власну помсту.

Я оглянув слухачів. Тут були люди всіх професій: бухгалтери, дрібні ремісники, чиновники, трохи робітників і багато жінок. Вони сиділи в задушливому залі, відхилившись назад чи подавшись наперед, ряд за рядом, обличчя біля обличчя, їх заливав потік слів, і дивно: хоч які вони всі були різні, їхні обличчя мали однаковий, відсутній вираз. Сонні, наче п’яні погляди линули в далечінь, де мріла невиразна fata morgana, в тих поглядах була порожнеча й водночас палка надія, у якій гасло все — недовіра, сумніви, заперечення й запитання, будні, сучасність, реальність. Той, що стоїть на сцені, все знає, в нього на кожне питання є відповідь, він може допомогти в будь-якому горі, їм приємно було довіритись такій людині. Приємно бачити когось, хто думає за них. Приємно було вірити.

Ленца в залі не було. Кестер штовхнув мене в бік і кивнув на двері. Я теж кивнув, і ми вийшли. Охоронці біля дверей похмуро й підозріло провели нас очима. У вестибюлі стояв оркестр, готовий увійти до залу. За ними видніло море прапорів і значків.

— Хвацько зроблено, правда? — сказав Кестер уже на вулиці.

— Блискуче. Кажу це як колишній керівник відділу реклами.

Ми поїхали далі. За кілька кварталів звідти відбувалися другі політичні збори. Інші прапори, інша уніформа, інший зал, а решта