Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Тихо! — гукнув Стефан Гріголяйт. — Ніякої сварки на святвечір!

Він вислухав, про що йдеться, і ухвалив Соломонове рішення: випробувати, хто з них скільки з’їсть. Перед обома зразу ж поставили по кілька великих тарілок м’яса, картоплі й капусти. Порції були велетенські. Поттер мав право пити, що хотів, а Буш їсти насухо. Щоб змагання було цікавіше, Гріголяйт улаштував тоталізатор, і всі почали битися об заклад.

Поттер вишикував перед собою півколом кухлі з пивом, а між ними, наче діаманти, чарки з ялівцевою горілкою. Більшість у співвідношенні 3:1 заклалися за нього. Нарешті Гріголяйт дав знак починати.

Буш жер люто, низько схилившись над тарілкою. Поттер вів боротьбу відверто й сидів рівно. Ковтаючи питво, він щоразу переможно гукав до Буша: «Будьмо!» — на що той відповідав ненависним поглядом.

— Мене вже нудить, — сказав мені Джорджі.

— Давай вийдемо.

Я завів його до умивальника, а сам сів у коридорі, чекаючи на нього. Солодкуватий запах свічок змішувався з духом хвої, що, потріскуючи, тліла на ялинці. І раптом мені здалося, ніби я почув легку, любу ходу, теплий подих, побачив любі очі просто перед собою…

— Хай йому чорт, — вилаявся я і встав. — Що зі мною робиться?

Тієї миті почувся оглушливий крик:

— Поттер! Браво, Алоїзіусе!

Кремація перемогла.

У задній кімнаті клубочився дим від сигар. Розносили коньяк. Я все ще сидів біля прилавка. Дівчата вийшли з-за столу й почали пошепки сперечатися про щось.

— Що там у вас? — запитав я.

— У нас є ще подарунки, — відповіла Маріон.

— Он воно що.

Я прихилив голову до прилавка та спробував уявити собі, що тепер робить Пат. Я наче бачив вестибюль санаторію, вогонь у каміні й Пат за столиком біля вікна, з Гельгою Гутман і якимись іншими людьми. Усе це ніби відійшло в далечінь. Іноді я думав, що колись прокинуся вранці, і виявиться, що все минуло, забулося, пішло в небуття. Не було нічого певного, навіть спогадів…

Пролунав дзвінок. Дівчата, мов зграйка сполоханих курей, побігли до більярдної. Там стояла Роза з дзвоником. Вона кивнула мені, щоб я теж підійшов. На більярдному столі під маленькою ялинкою стояли тарілки, накриті шовковистим папером. На кожній лежав аркушик з ім'ям, а під ним — пакунки з подарунками, які дівчата підготували одна одній. Це все влаштувала Роза. Кожна дала їй свої пакуночки з подарунками для інших, а вона розклала на тарілки.

Дівчата схвильовано лопотіли й поспішали, мов діти, щоб якомога скоріше побачити, хто що одержав.

— А ти чого не береш свою тарілку? — спитала мене Роза.

— Яку тарілку?

— Свою. Для тебе також є подарунки.

І справді, там стояло моє ім'я, написане двома кольорами, червоним і чорним, шрифтом рондо. Яблука, горіхи, апельсини, светр, який сплела сама Роза, трав'янисто-зелена краватка від господині кав'ярні, від гомосексуаліста Кікі — пара рожевих шкарпеток зі штучного шовку, від красуні Валлі — шкіряний пояс, від офіціанта Алоїса — чвертка рому, від Маріон, Ліни й Мімі разом — півдесятка носових хусточок і від господаря — дві пляшки коньяку.

— Діти, — промовив я, — діти мої, оце вже-то несподіванка!

— Не чекав, га? — вигукнула Роза.

— І гадки не мав!

Я стояв перед ними, присоромлений і зворушений до краю.

— Діти, — знов мовив я, — знаєте, коли я востаннє одержував подарунки? Я вже й сам забув. Мабуть, аж перед війною. Але ж у мене нічогісінько немає для вас.

Усі були страшенно раді, що подарунки так спантеличили мене.

— Це за те, що ти нам завжди грав, — сказала Ліна й почервоніла.

*— Авжеж, ти нам що-небудь заграєш, і це й буде твій подарунок, — додала Роза.

— Певне, що заграю, — погодився я. — Усе, що хочете.

— «З молодих років», — запропонувала Маріон.

— Ні, щось веселе, — заперечив Кікі.

Його перемогли більшістю голосів. Кікі тут взагалі не вважали за повноцінну людину. Я сів до піаніно й почав грати. Усі заспівали:

З молодих років В серці бережу Того краю спів,

За яким тужу…

Хазяйка вимкнула електричне освітлення. Лишилося тільки лагідне світло свічок на ялинці. Тихо лилося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою сновигав туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другу строфу.

Дівчата з обличчями добрих міщанок стояли навколо піаніно, і очі в них сяяли. Але що це? Хто там заридав ридма? То Кікі згадав свій Луккенвальде.

Тихенько розчинилися двері, і з великої кімнати спілки торговців худобою, мелодійно підспівуючи, вийшли один за одним на чолі з Гріголяйтом, який курив сигару, члени хору й вишикувалися за дівчатами.

Вирушав я в світ —

Там життя гуло.

А за стільки літ —

Пусткою лягло.

Тихо відбринів спів змішаного хору.

— Чудово, — сказала Ліна.

Роза запалила бенгальські вогні. Вони засичали й заіскрилися.

— Ну, а тепер щось веселе! — гукнула вона. — Треба втішити Кікі.

— І мене, — озвався Стефан Гріголяйт.

Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Я сів із ними та з блідим Джорджі за стіл біля прилавка. Джорджі ми дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він трохи очуняв. Невдовзі Ленц зник десь серед галасливих торговців худобою. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля прилавка. Вони, обнявшись, пили на брудершафт.

— Стефан! — вигукнув Гріголяйт.

— Готфрід! — відповів Ленц, і обидва вихилили по чарці коньяку.

— Завтра я пришлю тобі пакунок із кров'янкою і ліверною ковбасою, Готфріде. Згода?

— Ще б пак! — Ленц поплескав його по плечу: — Мій старенький добрий Стефане!

Стефан сяяв.

— Ти так гарно вмієш сміятися, — захоплено сказав він. — Люблю таких, що вміють гарно сміятися. А на мене надто швидко налягає журба, це моя вада.

— І моя теж, — відповів Ленц, — тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий із нами за те, щоб у всьому світі не вгавав сміх!

Я підійшов до них.

— Що сталося з тим юнаком? — спитав Стефан, показуючи на ^жорджі. — Дуже він чогось сумний.

— Його легко зробити щасливим, — сказав я. — Йому лише потрібна хоч сяка-така робота.

— У наш час це нелегка штука, — відповів Стефан.

— Він робитиме все, що завгодно.

— У наш час кожен готовий робити що завгодно, — Стефан потверезішав.

— Хлопцеві потрібно сімдесят п'ять марок на місяць.

— Дурниці. На такі гроші він не проживе.

— Цей проживе, — сказав Ленц.

— Готфріде, — сказав Гріголяйт, — я старий п'яниця. Нехай так. Але робота — це тобі не іграшка. Її не можна сьогодні комусь дати, а завтра знову відібрати. Це ще гірше, ніж когось одружити, а другого дня відібрати в нього жінку. Але якщо