Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вона засміялася:

— А де ти, Роббі? У конторі?

— Ні, сиджу в пані Залевської на столі. Як ти себе почуваєш?

— Добре, любий.

— ч- Ти не лежиш?

— Ні. Сиджу на підвіконні в своїй палаті, на мені білий халат. Надворі йде сніг.

Я раптом чітко уявив собі її. Побачив, як кружляють сніжинки, побачив її темну голівку, рівні, трохи похилені наперед плечі, бронзову шкіру…

— Боже мій, — вихопилось у мене. — Прокляті гроші! Якби я мав їх, Пат, то, не гаючи ні секунди, сів би в літак і сьогодні ввечері був би з тобою.

— Ох, любий мій…

Вона замовкла. Я лише чув, як щось тихо тріщало й гуло в слухавці.

— Ти мене слухаєш, Пат?

— Так, Роббі. Але не кажи про таке. У мене запаморочилася голова.

— У мене теж голова йде обертом, — мовив я. — Розкажи мені, як ти там живеш у горах, що робиш.

Вона почала розповідати, але я скоро перестав розрізняти, що вона каже, чув лише голос. Я сидів у темному передпокої між головою дикого кабана та кухнею із зеленими бобами, і мені здавалося, ніби двері розчинились і на мене накотилася хвиля тепла та яскравого світла, ласкава й барвиста, оповита мріями, прагненнями та юністю. Я підігнув ноги, підпер голову рукою, дивився то на кабанячу голову, то на заяложені кухонні двері, та бачив не їх, а літо, колосисті поля, над якими перебігав лагідний вітерець, і зеленкувате світло лісових доріг. Голос завмер. Я глибоко зітхнув.

— Як гарно з тобою розмовляти, Пат. А що ти робитимеш увечері?

— Сьогодні в нас невеличке свято. Починається о восьмій. Я саме одягаюсь на нього.

— А що ти одягнеш? Сріблясту сукню?

— Так, Роббі. Ту сріблясту сукню, в якій ти ніс мене коридором.

— Аз ким ти йдеш на свято?

— Ні з ким. Воно ж відбудеться тут, у санаторії. Унизу в холі. Тут усі знають одне одного.

— Тобі, мабуть, важко буде не зрадити мене, — сказав я. — У сріблястій сукні.

Вона засміялася:

— У ній зовсім неможливо. З нею в мене пов’язані певні спогади.

— У мене теж. Я впевнився на собі, як вона діє. Але я зовсім не прагну знати все до подробиць. Можеш зрадити мене, аби лише я про це не знав. А потім, коли ти повернешся сюди, вважатимем, що то був лише твій сон, давній і забутий.

— Ох, Роббі, — сказала вона поволі, і її голос зазвучав ще глухіше. — Я не можу зрадити тебе. Я надто часто думаю про тебе. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в’язниці. Розважаємося, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, то іноді місця собі не знаходжу. Тоді їду на вокзал, дивлюся на поїзди, які прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе. Або зайду у вагон і вдаю, ніби когось зустрічаю.

Я закусив губу. Вона ще ніколи так не говорила зі мною. Завжди була соромлива, і її прихильність до мене виявлялася більше в рухах і поглядах, ніж у словах.

— Я постараюся приїхати до тебе, Пат, — сказав я.

— Справді, Роббі?

— Так, може, наприкінці січня.

Я знав, що це майже нереально, бо в нас іще було тільки до лютого заплачено за санаторій. Але сказав їй так, щоб у неї хоч було про що думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки настане день, коли вона зможе повернутися з гір.

Бувай здорова, Пат, — мовив я. — Не сумуй. Будь весела, то й мені буде весело на душі. Розважся сьогодні ввечері.

— Гаразд, Роббі, сьогодні я щаслива.

Я зайшов до Джорджі, і ми вирушили в «Інтернаціональ». Стару, прокурену забігайлівку важко було впізнати. На ялинці горіли свічки, і їхнє м’яке світло відбивалося на всіх пляшках і чарках, на нікелі й міді прилавка. Повії у вечірніх сукнях, обвішані дешевими прикрасами, уже сиділи й чекали за столом.

Рівно о восьмій годині до зали врочисто ввійшов хор спілки торговців худобою. Біля дверей вони вишикувались за голосами: праворуч — перший тенор, із самого краю ліворуч — другий бас. Стефан Гріголяйт, удівець і торговець свиньми, вийняв камертон, дав тон, і відразу залунала пісня в чотири голоси:

Ніч священна, перелий

В спрагле серце спокій свій.

Мандрівці бездомні ми —

Втому й біль із нас зніми.

Вже заблисли в небі зорі,

Хочем ми забути горе

Й знятись в осяйні простори

Твого царства.

— Аж плакати хочеться! — сказала Роза, втираючи сльози.

Відлунала друга строфа, і знялися бучні оплески. Учасники хору вдячно вклонилися. Стефан Гріголяйт витер із лоба піт.

— Бетховен є Бетховен, — пояснив він.

Ніхто не заперечив йому. Стефан засунув хусточку в кишеню.

— А тепер — до зброї!

Стіл був накритий у великій кімнаті, де завжди засідала спілка торговців худобою. Посеред столу, на срібних блюдах, поставлених на маленькі спиртівки, красувалися двоє засмажених, рум'яних поросят. У кожного в рильці стирчало по клаптику лимона, а на спинках стояли маленькі ілюміновані ялинки. Але їх уже ніщо не дивувало.

Алоїс з'явився в перефарбованому фраку, який йому подарував господар. Він приніс півдесятка глечиків з ялівцевою горілкою і почав наливати чарки. З ним зайшов Поттер зі спілки прихильників кремації, управитель крематорію.

— Мир на землі! — сказав він з гідністю, подав руку Розі й сів поруч неї.

Стефан Гріголяйт одразу ж запросив до столу Джорджі, потім устав і виголосив найкоротшу й найкращу промову за все своє життя. Він підняв чарку, в якій поблискувала ялівцева горілка, оглянув усіх навколо радісними очима й вигукнув:

— Будьмо!

Потім він сів, і Алоїс приніс свинячі ніжки, квашену капусту й варену картоплю. Зайшов господар із тацею, на якій стояла ціла батарея високих скляних кухлів із золотаво-жовтим пільзенським.

— їж помалу, Джорджі, — сказав я. — Хай твій шлунок призвичаїться до жирного м'яса.

— Хай я спершу сам призвичаюся до оточення, — відповів він, глянувши на мене.

— Це недовго, — запевнив я. — Тільки не треба порівнювати. Тоді все буде гаразд.

Джорджі кивнув і знову схилився над своєю тарілкою.

Раптом у кінці столу ліворуч виникла суперечка. Вирізнявся хрипкий голос Поттера. Він хотів випити з одним із гостей, торговцем сигаретами Бушем, але той відмовився, сказав, що він не хоче пити, щоб більше з’їсти.

— Це ж курям на сміх, — гарячкував Поттер. — До їжі треба пити! Хто п’є, той може з’їсти ще більше.

— Дурниці! — буркнув Буш, худорлявий високий чоловік з пласким носом і в рогових окулярах.

Поттер підскочив, мов ужалений:

— Дурниці?