Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

дали забрати хурду-мурду, а так — викинуть мене, ясно, мені однушку ж від контори знімали, так домовилися, коли на роботу взяли. Я у Нетішин не повернуся. Робота буде. Знаєш… Ай, вибачте, мені там приснилося, що ми на «ти»… Я дурний зараз, мені здається, що й на вулиці мої шкарпетки смердять. Окуляри? Розби… Тобто, роз-би-ли-ся, нічого, тільки зараз без них голова болить, але це нічого…

— Усе — потім. А зараз — пішли, Зайцю. Додому.

Саме так і з'явився тоді, п'ять років тому, кумедний та вірний Заєць у житті Соломії.

…На вечірньому ганку в Нижніх Боках Лобода пригадала оборудку з ключами від сейфу Ляболихи, й показала Зайцеві свою сьогоднішню здобич з Лінчиної кімнати, заховану в пачку з-під цигарок.

— А якщо Ліна кинеться по ключі? Ну, просто збереться їхати додому?

— Шукатиме — значить, просто загубила. Потім знайде. Десь у кутку. Поїхати — ніби не поїде, не кине Лесечку, та й до свого суворого тата вона не так, аби поспішала. Адресу в Містечку я тобі скажу, я виведу на це розмову, й скажу тобі, або, як будеш при розмові, сам почуєш.

Як, вистачить тобі хакерської геніальності, аби залізти в документи, навіть якщо комп у Ліни вдома запаролено?

* * *

Нарешті. Зрушилося. Заєць може доповісти про свій похід у розвідку. Про таємні відвідини квартири Ліни в Містечку. Ну, що ж…

— Комп у неї старенький, проте, не зовсім вбитий, у робочому стані. Щоб усе передивитися, ніяких хитрощів не знадобилося.

Так ось, Соломіє, жодних текстів, де б згадувався святий батечко, любов до нього, яка штовхає на злочини, чи писалося б про розбиті голови, нема ніде! Ні в документах, ні на робочому столі, ні в отриманих чи надісланих листах. Так, я у пошту залазив, це, звичайно, свинство, але в рамках того, що ти мене в розвідку послала…

— Не свинство, Зайцю. У цьому випадку — не свинство. А принтер?

— У квартирі нема принтера. Дві кімнати, кухня маленька, я все обійшов. У кімнаті, яка, напевне, нора старого, є книжкова шафа, там серед книг — ніякої магії.

— Здогадався глянути?

— А що? Я ж-бо не дурак, це дурак би не поняв, що обов'язково треба…

За враженнями Зайця — листи у пошті Ліни звичайнісінькі. Цікавим є хіба що один. Причому, надісланий Ліною якійсь Тані якраз цими днями. Тоді, коли Ліна уже сиділа в Нижніх Боках, причім не привезла сюди ні планшета, ні ноута. Цих цацок вона не мала взагалі. А отже, тут перебувала поза e-mail. Але лист таки надіслано…

— Зайшла в свою пошту з ноута Ігоря, всіх ділов на копійку!

— Хіба так. Вона не просила ноут у тебе, не просила у мене планшет. В Ігоря? Все може бути, Зайцю. Хоча мені чомусь не віриться, ми тут весь час на очах одне в одного, все, так би мовити, прозоро. А чи ця Таня відповіла?

— Відповіла. Мовляв, нічого не розумію, але спробую зробити, як ти, Лі, просиш, під’їду. Стривай, виходить, якраз завтра?

Розділ 16

«Привіт, Таню, вибач, що давно не писала тобі, але мені дуже погано. Врятуй мене, дорога Та, приїдь хоч на годину, але обов'язково пізно ввечері будь на Росі в Нижніх Боках, куди ми з тобою їздили до Лесі Правденко, але не в її хаті, будь на березі, там, де ми з тобою і Лесею двічі смажили ковбасу на патичках. Нікому нічого не кажи і не пиши, Лесі не пиши також, я потребую тебе і маю для тебе щось особливе. Значить, зустрінемося, запам'ятай, коли…»

(З листа, знайденого у пошті Ліни).

У Нижніх Боках, у правденківській хаті, компанія якось собі жила. Не так, аби дуже весело, проте… Якось собі жили, а короткі канікули, що в скаженому вирі поєднали страшну смерть Сергія, дзвінке щастя весняної Росі, тривогу, пасторальні походи малечі до лошати та пігів-пігів — добігали кінця.

Капітан Зорич знову запросив Ігоря. Онищук взяв участь у процедурі опізнання підозрюваного.

— За законом суб'єкти для опізнання мають бути схожими. Але вийшла чухня, бо двоє хлопців, хоч і відкинулися на стільцях, позакривали очі, але видно, що грають, значить вони і є підсадні. В третього голова відкинута й повіки опущені зовсім по-іншому, ще й слина капає. Ясно, що він і є наркоша, той, що дівку у березні притопив… А раніше я його ніколи не бачив, так оперу й сказав.

Віталій (цього разу він не послав з молоком Дена, приніс сам) розказав Лободі, що відразу ж після цього слідчого експерименту наркомана перевели у лікарню.

— Палату стережуть, але Зоркий каже, що той навряд чи і з ліжка встати годен. Ні, шановна Лободо, не понівечили, а таким його цього разу й узяли — сильний передоз, на межі коми. Зрештою, справу по студентці і так завершено. Знайшли докази, так, це він, сволота. Інтернет-знайомство, листування, всяке таке, він там гнав дівчині психоделічну пургу, він не зовсім дурний, ну, й з претензіями на філософію. Вона приїхала на побачення. На його мотоциклі рвонули на Рось… Коли його вперше затримали, він при пам’яті був, казав, що посварилися, «вона мєня оскорбіла», може, і вдарив, не пам’ятає, але тіпа поїхав геть, не душив, не топив. Та кажу ж, докази уже зібрали. Але зараз він у такому стані, що далі допитувати ніяк…

Романія Василівна відповіла на дзвінок Ігоря і переказала вітання «Дарині та її мамі» так, ніби зналася з ними усе життя.

А щука із свіжої стала цілком мороженою. Її засмажили, проте, без усілякого піднесення, кавалки порозвалювалися на старій пательні, в результаті риба виявилася несмачною, занадто сухою, чи що?

Перед вечором, на який Ліна призначила побачення студентській приятельці, цій Тані, Лобода знов озадачила Зайця.

— Зайчище, ти чудо. Так класно вивів розмову на Лінчину адресу в Містечку, ця ніби суперечка, чи міг таку струнку чорнявку бачити твій приятель у подвір’ї на вулиці Кропив’яній. «Як це у Містечку такої нема? Він казав, Кропив’яна, номер три, там у нього хтось мешкає! Ага, ти мешкаєш деінде?» — словом, п’ять балів. І зі своєю прогулянкою добре викрутив, мовляв, закортіло для підняття настрою прокататися собі на «Ренусі» до Моринців… Клас у тім, що ніхто в компанію не напроситься, всі не раз були. Але стривай, якби Лесечка потім спитала про враження від Шевченкового села?

— Я туди з екскурсією ще в школі їздив. Слухай, ще хотів сказати, у