Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

квартирі в Містечку все виглядає так, ніби живуть там чужі собі люди. У старого — нові жалюзі, всякий інший недешевий наворот. У Ліни й малого — усе потерте, давно уживане. Вона свою кімнатку під ключем тримає. Так, у зв’язці цей ключ був, але зрештою замочок благенький, нігтем відчинити… У старого в кімнаті компа, до речі, немає.

— Потеплішало, він все в бункері, на тій свої дачці. Напевне, усе потрібне в нього там. Але ж ти, Зайчище, ростеш до Шерлока Холмса…

— Хіба до доктора Ватсона, блін!

— Добре, що не до поручика Ржевського, з оцим твоїм вічним «бліном», інтелігенте…

Наразі задача виглядала ось як. Оскільки Заєць стелить собі на веранді, а іншого шляху на ґанок нема, то саме йому, а не Соломії, випадає приглядати, чи піде, і як піде Ліна на таємничу зустріч.

— Як піде — смикнеш мене. Думаю, що мусимо на це подивитися. Я б спробувала піти за нею.

— Я з тобою. Але не знаю, що ми побачимо в темряві, ще й, бачиш, хмари підповзають, такенні, аж розтакенні!

— Можливо, ліхтарик буде в Ліни, Віталій казав, що того разу, коли, пам’ятаєш, вона вибиралася на пізню прогулянку, то спитала його, де б Віра Іванівна могла тримати ліхтарик. А втім — знаєш, як навчити очі трохи бачити в темряві? Вийдеш з-під світла, міцно прикрий повіки, протримай так півхвилини, відкриваєш, і щось уже видно.

Хмари були важкими й холодними. Шугав вітер, розхитувалися високі гілки шовковиці, на подвір’ї було незатишно. І взагалі — незатишно було, де не сховайся. Спати повкладалися рано.

Соломія чекала. Читала лежачи, лишила коло канапи ввімкнену стару лампу, не те, що стару — старовинну, під чорним ебонітовим ковпаком, такі колись стояли на письмових столах у кабінетах.

Соломія чекала, але не чула ніякого руху, та й Заєць сигналу не подавав. Перед тим, як задрімати, неглибоко, здавалося, що ненадовго, вона подумала: невже та невідома Таня сидить зараз одна на Росі? А може не приїхала? Але тоді як вона повідомила про це Ліні? Елементарно, телефоном, хоч та у листі, здається, просила не дзвонити. Але повідомила, й по всьому. Тоді нема на що чекати сьогодні?

А якщо все ж таки приїхала, й зараз там, сама, беззахисна, то, напевне, незле, що вона, Лобода, вибрала сьогодні хвилину, коротко розповіла Віталію про ситуацію…

Стукають! Дивний звук, взагалі, Зайчище не мав би гримати, мусив би просто тихо зайти й покликати її. Та стривайте, це не у двері, так, стукають у вікно!

Соломія сполотніла. Стукіт змінився рипінням по склу. І, при лампі було видно — до вікна притискається бліде, змазане обличчя потопельника. Брудно-рожевий млинець. Долоні у мокрих, закривавлених рукавичках.

* * *

«О, Боже, мокрий, просто від дощу мокрий сірий трикотаж, це ж він видався мені голим зеленкуватим тілом потопельника!..»

Коли Соломія, здається, не втримавшись від крику (та ні, вона мусила втриматися, напевне, що мусила, крик залишився всередині), вискочила надвір, клацнувши вимикачем світла над ґанком, Віталій, притримуючи, вів до східців молоду жінку. Чорне волосся робило її дещо схожою на Ліну.

Зараз воно, мокре й скривавлене, липло до лоба та щік, до незнайомого обличчя.

— Танька? Що це, звідки ти взялася?

Ліна, боса, у м’ятих шортах («одежа суха, обличчя сонне» — відзначила Лобода), з’явилася з-за спини Соломії, з дому.

Розділ 17

«Зевс проковтнув богиню Метіс, коли вона вже була вагітна Афіною. Афіна, попри всі перепони з м’язів і шкіри, якось дісталася голови Батька. Зевсові обережно розтяли голову (можливо, він сам зробив це?), і звідти з’явилася богиня. Може, й не так, можна припустити, що так з’явиться сам Батько, оновлений, всесильний».

(Із записів хтозна-кого).

Коло пораненої з’юрмилися усі. Проте, Віталій, посадовивши дівчину на стілець, жестом попросив не нависати. Соломія направила на потилицю яскравий струмінь світла з ебонітової лампи. Вітася орудував змоченим рушником.

— Не так страшно, як видавалося. Оце усе, це перша кров, вона бризнула, змішалася з дощем, розмазалася, й по руках також. Лесю, дай іще рушника, руки тоже витерти варто. Шкіру на потилиці розсічено, глибоко, це так. Але на той удар, сокиркою, не подібне. На щастя. Каменюка, га? Пошукати б тут на світанні.

Те, що по голові Тетяна дістала не сильно — було єдиною хорошою новиною. Скажімо, єдиною зрозумілою, безперечною. Все інше викликало безліч запитань.

Ліна не писала до Тані місяців зо три. «І взагалі, не думаю, аби я могла б смикнути тебе з вереском — „рятуй, дорогенька Та“», — зазначила вона досить шорстко.

— А я сама не знаю, якого хріна зірвалася, їхала сюди якимись попутками. Думала, йдеться за таку собі смішну авантюру, може, від жениха тебе рятувати…

— Ти мене колись від женихів рятувала?!

— Та ладно, просто нудно у нашому зажопінську, рік у школі до кінця іде, вихідні поспівпадали, тягнуться…

Тетяна Лободі не сподобалася. Була вона якоюсь такою, здається, примітивнішою за своїх студентських подруг. За Лесечку — поза всяким сумнівом. І, до речі, за Ліну також. Та менше з тим, це не означає, що хтось може бити її каменюкою по голові!

На березі, за словами Тані, їй було ні краплі не страшно. Виявилося, що там, де колись вони з дівчатами смажили ковбаски, зараз стоїть намет. «Я подумала, що ти, Лі, мене якраз туди на якусь імпрезку покликала. А там туристи, пара з Варшави, вони переночувати стали, вони якимось гумовим човном, забула, як називається, по Росі униз пливуть».

Лячно стало, коли, не дочекавшись Ліни, Тетяна вирішила йти до Лесеччиної хати. Коли віддалилася від намету, піднімалася на пагорб, спускалася, ще не дійшла до перших будинків — відчувала неприємне. Навіть моторошне. Ніби хтось іде за нею, на відстані, неухильно. Ага, ще тоді, коли говорила з туристами, їй здалося — хтось тихо шастає за кущами.

— Морячок? Але чому ж далі не спрацював, не довів до кінця?

Здавалося, Віталій сказав це лише до Лободи. Заздалегідь почувши від неї, що на березі, в темряві, сама, сидітиме потенційна жертва «нехорошого місця», він відрядив Костю-Морячка припильнувати.

Чому не сам? «Я знав, що сам я тут буду. Коло вас усіх». Пізніше фермер-снайпер розповість Соломії, що ні, не кинув він Морячка, як то кажуть, під танк. Уже знав, що на березі туристи, і, напевне, нічого не станеться, попросив лише підстрахувати. А сам вирішив дочекатися Ліни, якщо і справді піде вона на таємну зустріч. «Я не стежив би, і… Знаєте,