Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

неї. В помешканні попросила розслабитися, почекати хвильку. «Я думав, вона попісять пішла, аж тут…»

— І що ж ви вчинили у ролі прекрасного Иосифа?

— Звалив на фіг з пляжу! Мовчки, до дверей, за двері, вона мало не погналася, але поталанило мені, ліфт спинився, якийсь перець звідти вивалився, я — туди…

Ляболь наступного дня у редакції не з’явилася. Не дивина, вона не мала щоденних обов’язків. Але Зайця, як бачите, ввечері цього наступного дня — пов’язали.

До речі, пізніше, коли стосунки Лободи й Зайця стали міцнішими, вона, після святкового «Біфітера» з тоніком, запитала хлопця, чому він відмовився від сексу з напахченою, оксамитовою після солярію Ірен. Що його відштовхнуло — «давай відверто, ми її навряд чи колись іще побачимо. То що там, може, п’яти порепаними були, чи бюст зів’ялий?» Зайчисько вибухнув: «Я на п’яти не дивився! Я, знаєш, свій „цей“ не на помийці знайшов! Я не коник-стрибунець, щоб можна було отак, не питатися в мене, чи я взагалі з нею хочу!»

— Не знала, що не питають саме в коника-стрибунця… А взагалі — вибач мені, що полізла, що не зрозуміла зразу, вибач, Зайцю.

У заяві потерпіла виклала таке. Підлеглий вислідкував її на джазовому концерті, уже там поводився щодо неї розв’язно, чого вона, звісно, не чекала. Волочився за нею до її будинку, а потім, коли вона почувалася у безпеці за власними дверима, несподівано відчинив їх, увірвався. Робив непристойні пропозиції. Коли вимагала, аби він залишив приміщення, цей монстр кинувся бити жінку, понівечив обличчя. На прощання прихопив гарнітур з білого золота, який вона тільки-но поклала біля дзеркала в передпокої. Як відчинив двері? Їй достеменно невідомо, але можна припустити, що заздалегідь, зі злочинними намірами, зробив копію її ключів, вона про всяк випадок зберігає запасну зв’язку в редакції, у столі, вона завжди довіряла «моїй команді»…

Хоч заарештуйте і її — Соломія була впевнена, не робив Заєць нічого подібного. А якщо звернутий набік ніс та синці й справді, як то кажуть, наліцо на лиці в Ляболихи — не Зайцевих лап це діло!

Звичайно, таку впевненість до справи не пришиєш. І Лобода, у гранично короткий строк, розв’язала, що змогла.

Почала з гарнітуру з білого золота. Всіляко кручені, видно, що дорогі, кульчики, браслет та ланцюжок з підвісками — на Ірен у день концерту були. Проте, запам’яталося, коли та залишала редакцію, ймовірно, якраз на джаз, то вийшла зі свого кабінету (при ньому кімната відпочинку, де й шафа, і все таке) — вдягнутою зовсім не так, як удень. У джинсах з проривами, футболці, що оголює пуп. І так, була вона без ювелірного гарнітуру.

Що ж, зняла, поклала в сумку, а потім, коли вирішила котити на Зайця бочку, десь в своїх апартаментах й заховала. Але… Є шанс.

Соломія затрималася у редакції після усіх. Витягла чужі ключі з чужої шухляди. Перехрестилася, аби у зв’язці виявився ключ від сейфу. Там шефиня не зберігала нічого особливо цінного, коду не було. Що ж… Клац! — і фотка цацок, кинутих на полицю, фотка із зазначеним числом, стала хоч якоюсь щілинкою в облозі, якою Ляболиха оточила Зайчиська.

Соломія тішилася, що встигла зробити це. Наступного дня у редакцію навідався водій Бонка. Той подзвонив до Лободи як до заступника редактора, повідомив, що «я пришлю, приїдуть, заберуть дещо». Водій, зокрема, забрав і зв’язку особистих ключів шефині.

Бонком поза очі (може, у певних колах в очі також) звали такого собі Бончука, чи то авторитета, чи напівавторитета. Підбандиченого бізнесюка. Його якийсь там фонд якогось розвитку-дослідження-відродження значився серед співзасновників журналу «Grot». А Бонк, з усіма підставами, не лише значився, але насправді був нинішнім покровителем і сердечним другом Ірен Ляболь.

Бонк. Про нього говорять — часами скаженіє. Але перш за все, треба спробувати з’ясувати, як там було з цим проникненням Зайця, чи у будинок він дійсно заскочив сам, чи спокійно зайшов разом з Ірен. І виходив же, біг до ліфта — адже цьому й свідок був! Якийсь там, Заєць сказав, перець виходив з ліфта. Звичайно, знайти його нелегко. За яким правом Соломія могла б розпитувати сусідів Ляболь на поверсі?

Стривайте. У будинку, тим більше такому, є консьєрж.

…Ляболь ніколи не брала до уваги «обслугу». Покативши тєлєгу на хлопця, пані Ірен і не подумала перекупити консьєржку.

Лобода також не лізла до тітки з грішми. Проте таки купила її. Нанизуючи слова, збрехала лише в одному, назвалася сестрою «того студента в окулярах, пригадайте, благаю, я присягаюся, що ні одне ваше слово ніде не пролунає офіційно, я просто маю знати, як малий потрапив до тої дами з 53-ї квартири, і хто іще заходив, коли він ішов звідси».

Лобода згадала, що колись читала про мнемотехніку, яка допомагає свідкові відродити картинку подій… І тепер вона застосовувала теоретичні прийоми, не знаючи, чи правильно зрозуміла їхню суть… Проте, старалася. І консьєржка пригадала, змалювала картинки.

Жодне слово із записаних на диктофон, який крадькома, у кишені, ввімкнула Соломія, й справді не пролунало офіційно. Вона просто взялася за телефон.

— Пане Бончук, якщо ви не знайдете для мене півгодини, я надішлю вам листа з певною розгорнутою інформацією на електронну адресу фонду, я ж не знаю вашої лічки. Але погодьтеся, краще ж переговорити, справа стосується нашого журналу, так-так, правильно, вашого журналу…

У підсумку — Бонк прийшов. І мовчки слухав Лободу, а вона повторювала собі подумки: «потрібна стисла, чітка конструкція інформації. Не хвилюватися, ніби я просто пишу колонку в журнал, тільки так».

— Ти не наїжджаєш, ну, не шантажируєш… От, знаю чомусь, що ні, і всє дєла. А таки намалюй собі, я з ліфта, цей сцикунок у ліфт, двері відкриті, курвища у прихожій гола стоїть…

Фейс їй відрихтують, я вже за все гроші вніс. Але сказав, коли пискне, що я руку приклав, то рихтовка не допоможе, потім уже не допоможе, бо ще раз прикладуся. Блін, я думав, скаже, що на вулиці її побили, я не знав, що вона сцикунка замаже, а дєло нам ні к чєму. Ладно, це на мені, заяву вона забере. А знаєш, ти б журналом краще, ніж вона, рулила, хоча тепер уже не поруліш, вєдь панімаєш, як воно тепер.

— Не пригадаю собі, відколи ми з вами на «ти».

— А ти нікого не боїшся…

— Панічно боюся гусей.

«...А не двоногих (рогатих) козлів», — Соломія не додала цього, навіщо хамити впусту?

Із СІЗО Заєць вийшов неголений, мружив очі без окулярів, радісно ніяковів.

— Хоч би з хати