Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

«органів». Перед цим він тиждень страждав від зубного болю, але до лікаря не йшов. Від думки про бормашину, яка врубується в його хворий зуб, йому ставало страшно. Вдень і вночі зуб скимів, не даючи працювати, спати, жити. Товариші по службі вмовляли його піти до лікаря, називали прізвище Ізіної дружини, у якої самі лікувались, але він усе зволікав. Він знав, що вона дружина «ворога народу», і хоча сам у це місто приїхав після війни і відношення до арештів 37-го року не мав, лікуватися у дружини засудженого у нього не було бажання. Нарешті після ночі страждань, під час якої не вдалося навіть очей зімкнути, він наважився.

Бормашина в руках маленької лікарки виявилась не знаряддям тортур, а цілком терпимим лікарським інструментом. Біль зник, на наступні візити він вже йшов спокійно. Зуби його виявились у занедбаному стані, і лікування потребувало часу.

Спочатку пацієнт поводився підкреслено офіційно і на розмови, що не стосувалися його хворих зубів, не йшов. Проте привітне ставлення лікарки поступово пом’якшило його сувору вдачу.

Одного разу маленька лікарка розповіла йому історію своєї свекрухи і висловила незвичайне прохання: викликати стареньку до НКВС і передати їй листівку, нібито від нього, яку вона, лікарка, сама напише.

Від такої зухвалості дружини «ворога народу» він спочатку остовпів. Потім погодився. Чи то вирішив догодити своєму лікарю, а можливо, просто пожалів стареньку. До того ж брехня, про яку його просили, не суперечила принципам організації, у якій він працював і де родичам розстріляних постійно брехали, що вони засуджені без права на листування.

Він викликав матір, віддав їй листівку від «сина», яку написала лікарка, і сказав, що її син знаходиться на секретній роботі, приїхати додому поки не може, але коли виконає завдання, то обов’язково повернеться, залишилось недовго. Попередивши стареньку, щоб вона нікому, окрім невістки, про листівку не розповідала, оскільки це може зашкодити її синові, начальник її відпустив.

Як на крилах, летіла мати додому з радісною звісткою. Змусила невістку багато разів перечитувати листівку, поки сама не вивчила текст напам’ять. Раділа: Бог почув її молитви і зберіг їй сина, він живий і незабаром повернеться! Ось тепер вона його дочекається, адже війна закінчилась, а значить, ось-ось закінчиться і його секретна робота.

Двічі на рік, перед травневими і жовтневими святами, начальник з «органів» віддавав матері листи від «сина».

Закінчилась війна, і закінчився передих. Знову почалися арешти. Над країною почали згущуватися хмари. Була розв’язана антисемітська кампанія під виглядом боротьби з космополітизмом. Вбили Міхоелса, заарештували багатьох єврейських письменників та акторів, але мати про це нічого не знала, вона газети не читала. Життя її тягнулося одноманітно, у клопотах по дому, для яких залишалося все менше сил. Онуки підростали. Невістка багато працювала, тягнулася з усіх сил, щоб утримувати родину. Йшов час, нанизуючи дні, місяці, роки.

Настав 1953 рік.

У Москві заарештували євреїв-лікарів. Розпочались арешти лікарів в інших містах. У Києві заарештували зубного лікаря за звинуваченням у шкідництві. Нібито вона видалила у пацієнта здоровий зуб. У неї була слабка права рука і вона взагалі ніколи не видаляла зубів, але для сталінської антиюстиції докази не мали значення.

У місті, де вони жили, почали звільняти з роботи євреїв, які не мали відношення до медицини. Був звільнений головний бухгалтер держбанку, відрахований адвокат з колегії. Кружляли чутки, що євреїв будуть виселяти до Сибіру, вже готують ешелони.

Одного разу невістка прийшла додому в сльозах: якийсь хуліган, розповіла вона, у їхній поліклініці кричав, що не буде лікуватися у лікаря-єврейки, усі вони вбивці.

– Чого ти боїшся, – заспокоювала мати свою невістку, – ти ж хороший лікар, тебе усі знають, не зачіпатимуть, а з московськими лікарями мине, дійде до Сталіна, він розбереться.

Невістка мовчала. «Мій чоловік теж був невинний, – думала вона, – але хіба це його врятувало?» Вона боялася арешту, тому що була підхожим кандидатом – дружиною «ворога народу». Думка про те, що її заарештують, а діти залишаться самотні, не давала їй спокою. Було страшно ходити на роботу. Люди швидко забувають добро, і хто її захистить від злих хуліганів-антисемітів, хіба далеко до фальшивого наклепу, доносу. Страшні думки відганяли сон. Довгими безсонними ночами вона прислуховувалась до кроків за дверима, до голосів за вікном. Не спала і мати, відчуваючи тривогу невістки.

Потім помер Сталін.

Мати дуже плакала. Їй здавалося, що зараз, коли немає Сталіна, секретна робота Ізі може затягнутися, і не відомо, як швидко він тепер повернеться, та й неможливо було уявити, що буде з ними усіма без керманича.

Невістка теж плакала. Як усі. Вона ніколи не пов’язувала в своїх думках Сталіна з арештом чоловіка, зі «справою лікарів». Їй здавалося, що в усіх напастях винні інші люди, і якби Сталін знав про все, він відновив би справедливість.

Після смерті Сталіна усіх лікарів випустили на волю, і невістка заспокоїлась.

І мати заспокоїлась. Вона була вже дуже стара. Сива, усохла голова її тремтіла, а руки, здавалося, були обтягнуті не шкірою – пергаментом.

Кожного вечора перед сном вона молилася. З невісткою і онуками розмовляла російською, з Богом – на ідиш.

– Готенью, – говорила вона Йому, – ну що Ти робиш? Ти ж знаєш, що я стара, незабаром помру, кожний день для мене – подарунок долі, чому ж Ти не поспішаєш? Зроби так, щоб Ізя повернувся завтра. Ти чуєш мене?! Завтра!..

Мати розуміла, що говорить зухвало, що з Богом так не розмовляють, але вона не могла більше чекати.

Одного разу, коли уся родина зібралась за вечерею, мати заснула за столом. Тихо, непомітно заснула.

– Тихіше, бабуся спить, – прошепотів онук.

Потім вони зрозуміли, що вона вже ніколи не прокинеться.

А ще через декілька років невістці повідомили, що її чоловік був розстріляний у 37-му. І ще сказали, що він не був винним.

Вона в цьому ніколи і не сумнівалася.

Обрубок

На пляжі в Сочі яблуку ніде було впасти. Я насилу знайшла містечко і приземлилася. Біля мене стояла літня, високого зросту, пухко-повна жінка, одягнена, незважаючи на спеку, у сукню. Вона пильно вдивлялася у море. Час від часу вона нахилялася