Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

коли почалась війна, так і залишилась на окупованій території. Листи з фронту приходили часто. Мати кожного ранку зустрічала листоношу біля дверей, він до цього звик, і якщо листа не було, вже здалеку заперечно хитав головою, і тоді мати мовчки поверталася в дім. Але яка була радість, коли вона отримувала заповітний трикутник!

Потім листи перестали приходити.

Одного разу листоноша дав їй конверт, з жалістю подивившись в очі, і поквапився піти. Мати зрозуміла: син загинув. Як же вона плакала тоді, як убивалася! Першого загиблого сина вона оплакувала. Про інших своїх дітей вона нічого не знала, а щодо Ізі була впевнена, що він живий.

Після війни мати з невісткою та онуками повернулась до свого міста. Щоправда, невістка хотіла залишитись у Середній Азії, але мати наполягла: повернеться Ізя, інші її діти – де вони будуть її шукати?

Мати поїхала до містечка, де перед війною залишалась жити її старша заміжня дочка. Будинок зберігся. Постукала в квартиру, двері відчинили незнайомі люди. Вони вселилися в кінці війни і про попередніх мешканців нічого не знали. Мати почала обходити інші квартири: можливо, хто-небудь із сусідів розкаже про її дочку. Люди відповідали неохоче, більше мовчали. Нарешті одна сусідка, яку мати непогано знала, все ж розповіла їй, що в червні 41-го зятя мобілізували в армію, але після війни він так і не повернувся, мабуть, загинув. Дочка ж з дітьми залишилась у місті, і німці їх розстріляли разом з усіма євреями в лісі.

Місцевий мешканець допоміг матері знайти місце поховання розстріляних. На зарослій бур’яном галявині виднілися обриси величезного котловану. Ані пам’ятника, ані хоча б каменю надмогильного. Стоячи біля цієї братської могили, мати плакала, поминала дочку і онуків, і причитувала: «Господи, за що? Як ти міг усе це допустити, Боже?!»

Мати вже знала про трагедію, яка спіткала євреїв на окупованих німцями територіях, але все ж таки у неї жевріла надія, що хто-небудь з її дітей чи онуків залишився живим.

Її молодша дочка була одружена з офіцером і мешкала з двома маленькими дітьми у військовому містечку. Містечко виявилось майже повністю зруйнованим, і мати, коли приїхала туди, не знайшла нікого зі старожилів. У селищі, котре знаходилося поблизу, вона розшукала вчительку, яка колись працювала разом з її дочкою. Вчителька розповіла, що усіх євреїв із селища і військового містечка німці спочатку переселили у гетто в інше місто, а звідти вивезли на машинах і розстріляли. У матері залишалась надія, що, можливо, хтось врятував її онучок. Вона поїхала до того міста, де під час війни було гетто, ходила вулицями і зупиняла перехожих: чи не знають вони кого-небудь, хто врятував єврейську дитину? Люди знизували плечима, квапилися піти. Ні, не знайшла мати своїх онучок у тому місті.

Родина її старшого сина також загинула. Залишалась остання надія – середній, Семен.

Семен був одружений з українкою, Наталкою, мешкав з нею та тещою в Києві, у великій комунальній квартирі. Мати, людина старого складу, глибоко віруюча, спочатку була проти його одруження «не зі своєю», але потім змирилася. Семен і Наталка кохали одне одного, теща йому дісталась хороша, зятя поважала, розхвалювала перед сусідами: ось яке щастя дочці привалило!

Коли вони повернулися з евакуації, невістка на прохання матері написала декілька листів Наталці, але відповіді вони не дочекались. – Можливо, їхній будинок розбомбило і вони адресу змінили. Потрібно розшукати Наталку. Якщо Семен залишився в Києві, то і він живий. Наталка заховала його, відвезла кудись. Потрібно їхати до Києва, – вирішила мати.

Як не переконувала її невістка, що їхати не слід, мати наполягла на своєму. Будинок у Києві виявився цілим. Двері в комунальну квартиру відчинила сусідка і ойкнула – впізнала. Завела стареньку до своєї кімнати, посадила, чаєм напоїла, почала розповідати. З’ясувалось, що Наталка з матір’ю нікуди не поїхали, мешкають тут, зараз їх немає вдома. Нарешті розповіла про Семена. Його мобілізували у перший день війни. Потім він попав в оточення під Києвом. Одного разу вночі, коли німці вже зайняли місто, прийшов додому – оброслий, знесилений, з абияк перев’язаною рукою. Страшно було на нього дивитися. Усі сусіди, як могли, допомагали Наталці його виходжувати. У квартирі жив лікар, єврей, він прямо тут руку його оперував, кулю вийняв. А потім вийшов наказ: усім євреям зібратися в одному місці. Семен не хотів іти, теща примусила: «Не хочу, – кричала, – через тебе гинути». Усі сусіди чули її крики. Наталка мовчала, матері не суперечила. «І пішов ваш Семен до Бабиного Яру», – завершила свою розповідь сусідка.

Пропала остання надія. Довго просиділа мати у сусідки, без сили поворухнутись. Вона чула, як прийшла Наталка, як сусідка їй щось казала, як Наталка кричала: «Не хочу, не треба!» – і зачинила двері до своєї кімнати. Так і поїхала мати, не побачивши свою колишню невістку. Одній, ще й в такому стані, добиратися до вокзалу було важко, і жаліслива сусідка поїхала з нею, допомогла сісти в потяг. Ніби марячи, дісталася матір до себе додому і злягла.

Два місяці пролежала вона крижем, то провалюючись у нетяму, то прокидаючись. Оточуючі вже втратили надію, що вона коли-небудь підійметься. Але віра в те, що її Ізя живий, допомогла їй встати на ноги. Коли вона одужала, вона повторювала: «Неправда, що його немає. Бог не може бути таким жорстоким і забрати в мене усіх моїх дітей. Він поверне мені Ізю».

І невістці вона казала: «Не можна не вірити. Допоки ти віриш, що він живий, – він живий. Перестанеш вірити – і він може померти».

Онукам також за будь-якої нагоди нагадувала про батька. Якщо чогось у домі не вистачало або щось було не так, вона казала: «Ось батько ваш приїде, купить, полагодить, приведе до ладу…»

Коли онук бешкетував і не слухався, вона намагалася його пристрахати: «Усе твоєму батьку розповім, коли повернеться».

Вона настільки часто розпочинала розмови про швидке повернення Ізі, що сама в це повірила. Готувала обід завжди «із запасом», з розрахунком на зайву порцію, щоб було чим його нагодувати, коли він повернеться. Кожного ранку піднімалась з надією, що зустріне його ввечері, а лягаючи спати, молилася, щоб він приїхав завтра. Роки минали, їй було уже вісімдесят, і вона боялася не дочекатися сина.

Одного разу до невістки прийшов лікувати зуби якийсь чин з