Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

Книга присвячена життю міста Рівне в роки, коли воно входило до складу Польщі, згодом - СРСР, а також на початковому етапі його окупації нацистською Німеччиною. Авторка відтворює світ свого дитинства і фактично представляє читачеві історію повсякдення мешканців маленького провінційного містечка. Герої спогадів Хаї Мусман — як успішні бізнесмени, громадські діячі, лікарі й вчителі, так і пролетарі, ремісники й торговці, ті, хто внаслідок світової економічної кризи опинився в безвиході й скруті. На сторінках книги зображено буття конкретних людей у поліконфесійному та полі культурному світі, який зник у роки Другої світової війни. Ця книга — своєрідний реквієм за тими рівнянами, котрих убито в роки Голокосту.
Книга адресована історикам, краєзнавцям, всім, хто цікавиться історією та історією повсякдення зокрема.

Замість передмови

Загинув єврейський народ Східної Європи. Небагато залишилось живих. Зараз, через п’ятдесят років після Голокосту, все менше залишається людей, які пережили його, рідні та близькі яких загинули в ньому.

У трагедій, якими глобальними вони не були б, є одна властивість – із плином часу «скорочуватись» до обсягу кількох абзаців у підручнику історії. Так було з вигнанням євреїв з Іспанії і з геноцидом єврейського народу, що був влаштований козаками Хмельницького.

Те, що це жахлива несправедливість, зрозуміло, мені здається, усім, окрім тих, хто ці підручники пише. Що ж, у них на це свої причини, як і свої турботи в житті. Моя ж турбота як однієї з тих, хто не просто залишився живим, але й зберіг пам’ять про час, події, людей, – не дозволити цій пам’яті бути стертою без сліду. Ось чому я вирішила викласти свої спогади, які зовсім не претендують на масштабність і містять у собі епізоди із дуже різних біографій – моєї особистої і багатьох-багатьох близьких мені людей. Фоном для цих спогадів я обрала ЧАС – такий, яким він для усіх нас виявився.

У моїй розповіді немає жодного вигаданого прізвища, жодної вигаданої події. Намагаючись пом’янути у своїй розповіді якомога більше людських доль, іноді я просто згадувала ім’я: нехай хоча б такий слід залишиться від людини. Нікого при цьому не намагалась прикрасити: усі вони були звичайними людьми. Зустрічались серед них бідні й багаті, добрі та злі, розумні і не дуже. Вони були людьми і, як всі люди на світі, мали право на життя. Вони загинули такими, якими я їх запам’ятала, коли залишила своє місто через п’ять днів після початку війни. Вони не встигли стати старшими, у них залишався лише час на смерть, тому розповідь про їхнє життя переплітається тут із розповіддю про їхню смерть, інколи порушуючи хронологічну послідовність викладення.

Я повернулась до міста у лютому 45-го. Побачила контури котлованів, де були поховані 17 500 євреїв, розстріляні німцями 6–7 листопада 41-го року. Зустріла людей, які розповіли мені про те, як прожили євреї ті місяці, що залишались їм до смерті, і про те, як вони загинули.

Усі повоєнні роки міська влада не дозволяла встановити пам’ятник на місці цієї страшної братської могили. Котловани поросли диким чагарником і бур’яном. Радянські комуністи приховали сліди злочинів німецьких фашистів.

У другій половині 80-х нова міська влада часів перебудови разом з ініціативною групою євреїв організувала благоустрій місця поховання, наказала прокласти туди дорогу. Встановили пам’ятник.

А на початку 90-х у Західній Україні спорудили інший пам’ятник – махровому українському націоналісту Степану Бандері, який співпрацював з німцями. Його сподвижники брали участь у винищенні євреїв.

Нова хвиля фашизму котиться планетою і нові небезпеки насуваються на увесь світ, на єврейський народ. Спогади про Голокост – це не лише данина пам’яті загиблим, це також пересторога усім людям про небезпеку фашизму, це камінь спотикання на його шляху.

* * *

У нашому невеликому провінційному місті на сході довоєнної Польщі мешкало близько сорока тисяч людей. Через нього зі сходу на захід тягнулася головна вулиця імені 3-го Травня, уздовж якої вузько і довго постало місто. На одному кінці вулиці стояла в’язниця – сіра, похмура будівля за високим парканом, на іншому – солдатські казарми. Ще було одне варте уваги місце – старий, обгорілий замок, який був описаний Короленком у «Дітях підземелля». У замку вже ніхто не жив.

Місто перетинала річка Устя. У часи мого дитинства через неї був прокладений дерев’яний міст. Пам’ятаю, як одного разу вона вийшла з берегів і затопила прилеглі вулиці. Під мостом із ревом проносились жовті, каламутні маси води. Було страшно дивитись униз. Пізніше береги укріпили земляними укосами, а замість дерев’яного побудували залізний міст. Річка вгамувалася і поступово почала висихати. Перед війною її вже можна було перейти убрід.

Паралельно річці тягнулася колія залізниці. На вулиці 3 Травня стояв шлагбаум. Потяги ходили рідко, і залізниця не була перешкодою головним чином пішохідному руху в місті. Машин – одна-дві та й усе, візники проїжджали рідко. У базарні дні рух посилювався завдяки селянським підводам.

Залізниця ділила місто на дві частини. На схід від неї на вулиці 3 Травня стояв католицький костел, збудований у готичному стилі, дещо вбік від нього – гарна православна церква. Це був центр міста. Уся вулиця в цьому районі була забудована одно- і двоповерховими будинками, у яких розміщувались магазини.

На захід від залізниці починалось передмістя «Воля». На Волі, як ми звикли його називати, великих магазинів не було, там розташовувались маленькі крамниці, власники яких ледь зводили кінці з кінцями через те, що покупці головним чином брали товари в борг, а віддавати не завжди було з чого.

Щоправда, жили на Волі й Пісюки, власники пивоварного заводу, і ще декілька відомих у місті багатіїв, але погоди вони там не робили. Пивоварний завод і декілька млинів – ось і вся міська промисловість.

Ми орендували квартиру на тихій зеленій вулиці Коперника, на краю Волі, у чешки Перманової. Сама власниця займала другий поверх двоповерхового будинку, а на першому жила родина поляків, яких я не запам’ятала. Їхні діти ніколи не з’являлись на задньому дворі, де стояв ще один двоповерховий дерев’яний будинок, у якому тулилося багато людей. Ми з батьками, дідом та бабусею займали дві кімнати і кухню на першому поверсі, поруч з нами в кімнаті з сінями жили поляки Мусолови. В іншій частині будинку жило декілька українських сімей.

Мусолов був лимарем, працював він в сінях, у них завжди пахло сирою шкірою. Декілька наших сусідок торгували овочами на базарі, який знаходився на сусідній вулиці.

У цьому будинку я прожила перші сім років свого життя – єдина єврейська дитина у дворі, куди виходили пограти діти з усіх квартир, – ось звідки я знаю польську і українську мови.

Я добре пам’ятаю умеблювання нашої квартири. У нас була довга та вузька кімната. Два ліжка вміщувались у ній лише повздовж, одне за одним. Шафа, стіл, чотири стільці. Зовнішня стіна кімнати, вічно просочена вогкістю, зимою вкривалась памороззю, і