Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

Загалом усі спогади раннього дитинства залиті яскравим сонячним світлом, як ніби увесь час було літо. Зима запам’яталась лише бісеринками інію на стіні біля вікна.

Кухня у нас була спільна з дідусем. У ній стояли два столи. Мій дідусь був дуже побожний і не дозволяв бабусі користуватись спільним столом з моєю мамою, оскільки він підозрював, що ми їмо трефне.

У нас жив великий рудий кіт на прізвисько Кіт. Він мав абсолютно самостійний спосіб життя, приходив, коли хотів, іноді зникав на декілька днів. Ніхто його ніколи не гладив, та й він, мабуть, цього і не потребував. Це був кіт-мисливець, завзятий і щасний мишолов.

У квартирі була сила-силенна мишей. Людей вони не боялись, серед білого дня бігали по кімнаті, а вночі розпочинали галасливу мишачу метушню: хором пищали, щось гризли. Але коли Кіт в домі – було тихо, його одного вони й боялися.

Час від часу мама розпочинала полювання на мишей. Брала декілька банок, перегортала їх догори дном і, поклавши приманку, підпирала паличками. За ніч туди потрапляло до десятка мишей. Батько кидав їх у відро, закривав кришкою. А ранком виносив на вулицю, де знаходився базар, і там випускав. Топити їх ні за що не погоджувався. Мама жартувала, що миші з базару строєм повертались услід за батьком додому.

Кота нашого я боялась і дуже не любила за бридку звичку приносити на кухню вбиту ним мишу. На все життя у мене збереглась нелюбов до всього котячого роду.

* * *

Своїх батьків молодими я не пам’ятаю. Мама народила мене в 32 роки, я була її третьою дитиною, двоє інших померли до мого народження.

Батько був молодший за маму на чотири роки. Високий, помітно сутулий, з добрими карими очима. Не знаю, за якою модою він завжди брив голову наголо і носив маленькі вуса. У нього були понівечені пальці правої руки.

Під час Першої світової війни батько більше двох років провів на фронті в окопах. Про війну він згадував з небажанням і рідко про неї розповідав. Пальці він понівечив собі самострілом.

Йшов 1916 рік. Взвод, у якому служив батько, зайняв оборону в окопах біля католицького кладовища. Одного разу батьку наснився дивний сон, ніби одна з могил розкрилась і з неї вийшла молода вродлива дівчина, одягнута в чорне, з великим хрестом у руках. Вона пройшла окопом, вдивляючись в обличчя солдат, схилилась над моїм батьком і поманила його пальцем. Він піднявся і пішов за нею. Не доходячи до кладовища, він зупинився і сказав їй, що він єврей, а у неї в руках хрест. Вона наказала йому повернутись.

На ранок взвод був піднятий в атаку, живими залишились одиниці. Ось тут батько й вирішив більше не випробовувати долю і прострілив собі руку.

Не знаю, чи усвідомлював він тоді усю злочинність цієї світової бійні, але, безсумнівно, розумів, що гинути за царя-погромника нема чого.

Самостріл був таким очевидним, що батька негайно заарештували. Урятував його випадок. Прокурор був знайомий з його старшим братом Герцлем і припинив справу проти нього.

Батько не був боягузом. Коли до нашого міста підійшов бронепоїзд Петлюри, батько вступив у загін самооборони і бився з бандитами.

З фронту батько повернувся інвалідом. У нього не розтискалися пальці правої руки. Вилікував його фельдшер. У Рівному було три фельдшери і декілька лікарів. Бідні люди лікувались у фельдшерів, візит до них коштував дешево. У них була велика практика і чималі знання. Найбільш шанованим фельдшером був Мосейчук. Про нього розповідали, що траплялось, що він не тільки відмовлявся від гонорару, але й давав гроші хворому на покупку ліків.

Фельдшер порадив батькові постійно носити в руці тугий гумовий м’ячик, який змушував розгинатися скрючені пальці. Цілий рік батько лікував руку у цей спосіб. Поступово він її розробив, і хоча пальці залишились знівеченими, він усе робив правою рукою.

Інвалідності, проте, батько не уникнув. Його контузило на фронті. Грошей на те, щоб лікуватись у лікарів, не було. Польський уряд не вважав себе зобов’язаним лікувати солдатів царської армії. Батько почав глухнути і до тридцяти років остаточно втратив слух. Глухість позбавила його можливості знайти постійну роботу і прирекла нашу родину на бідність. А втім, навколо нас жило багато бідних родин, у яких батьки не були інвалідами.

* * *

На вулиці, де був базар, стояла велика водокачка. Водогону в 20-х роках у місті не було, і всі мешканці носили воду відрами з водокачок. Більш заможні користувались послугами водовозів, їх у місті було багато. На нашій вулиці продавав воду Берл, однорукий єврей середнього віку. У нього була стара, виснажена коняка, запряжена у віз, на якому стояла велика бочка з водою. Коли бочка була повною, Берл не ризикував сідати на передок, боявся, що коняка не потягне.

У нашому дворі Берл з’являвся рідко – клієнтів було мало. До моєї мами він ставився з повагою, сам заносив їй у подарунок відро води. Мама запрошувала його посидіти, перепочити, і Берл залюбки приймав запрошення. Він скромно присідав на краєчок стільця і брався розповідати про своє життя-буття. Людиною він був неписемною, недорікуватою, і коли йому не вистачало слів, щоб висловити свою думку, він говорив «ет», що залежно від інтонації виражало різні почуття: відчай, зневагу, а іноді й надію, що усе якимось чином минеться.

Жив він з матір’ю та сестрою Індою, яка засиділась у дівках. Ми її знали. Це була вродлива дівчина близько 24-х років з густим, чорним, блискучим волоссям і великими мигдалеподібними очима. Інда добре вишивала гладдю, але прогодувати матір і себе своїм рукоділлям вона не могла, Берл був головним годувальником у родині.

Він довго не одружувався, хотів спочатку видати заміж Інду, проте в Польщі нареченим потрібен був посаг, а де Берл міг дістати хоча б декілька сотень злотих на придане для сестри?

Через деякий час Берл, так і не дочекавшись заміжжя сестри, одружився. До своєї дружини він ставився з величезною ніжністю і називав її чомусь «воно». І було в цьому «воно» стільки непідробного обожнювання, красномовнішого деяких любовних заклинань.

Спочатку в родині панував мир і спокій, але потім дружина Берла захотіла купити шафу, і навколо цієї шафи розгорілися пристрасті. Мати і сестра були проти такої непомірної витрати, але молода господиня наполягла на своєму, і шафа була куплена. Перемога її виявилася пірровою, свекруха так і