Хая Мусман - Місто моє розстріляне, Хая Мусман

Я прослідкувала, куди був спрямований погляд моєї сусідки, і побачила далеко в морі чорноволосу голову плавчихи. Жінка пливла сажнями, по-чоловічому змахуючи руками. Ось вона допливла до буйка, затрималася біля нього відпочити і повернула назад. Я відчула, як напруга, з якою моя сусідка вдивлялася в море, вщухає. Вона помітила, що я разом з нею спостерігаю за плавчихою, і, звертаючись до мене, пояснила: «Це моя дочка. Усе боюся, що коли-небудь запливе далеко і не повернеться». Зловивши мій здивований погляд, зітхнула і додала: «Вона без ніг, без обох ніг, бомбою відірвало в Ростові під час війни, коли ще зовсім маленька була».

Вона продовжувала спостерігати за дочкою і уривчасто розповідала.

– Чоловіка мого вбило на фронті на самому початку війни. Хороший у мене був чоловік, поважливий. Ми з ним за три роки до війни одружились. Дочці два роки було, коли його на фронт забрали. Батьків у мене не було, з дитячого будинку я. Ось так ми і залишилися з нею удвох. Важко було: вона без ніг, а мені працювати треба, годувати немає кому. Добре, що у комунальній квартирі жили, так я піду на роботу, а сусіди за дівчинкою доглянуть. Зараз ось вже не працюю, на пенсії. Вона також пенсію отримує, по інвалідності, хоча і невелику, але нам вистачає. Хіба багато на двох потрібно. Вона ось палить, витрати також, та хіба їй можна наказати. Важко. Живемо біля моря, вона плавати любить, а я, як попливе, так боюся, що не повернеться. З нею іноді трапляється, знаєте, кричить, кидає все, що під руку потрапить, загрожує, що поріже себе. Ножі від неї ховаю, боюся, щоб вона з собою нічого не зробила. Потім минає. Що поробиш, така ось доля.

З цих уривчастих фраз поставала картина жалюгідного існування цих двох жінок, пов’язаних між собою узами безвиході, що покірно слідують долі, з рідкісними сплесками безсилого бунту однієї і вічного страху перед цими сплесками – іншої.

Жінка тим часом допливла до пляжу. Спершись на руки, вона різким рухом виштовхнула на берег своє тіло з двома куксами замість ніг і потягнулася за тацею-возиком, який для неї хтось послужливо підкотив. Вмостилася на нього і, відштовхуючись руками, почала просуватися до місця, де стояла її мати.

У неї було негарне обличчя з різкими рисами і зморшками-вибоїнами на чолі і від крил носа – до куточків рота, які її робили старшою. Темні, невеликі очі похмуро дивились з-під лоба.

Наблизившись до матері, вона почала їй дорікати, що та не принесла рушник на берег. Стара щось мимрила, виправдовуючись. Відчувалось, що вона боїться дочку.

Потім вони довго і нудно сварились через плитку шоколаду, яку чи то повністю з’їла, чи то доїла стара. Сперечалися вони голосно, сварливо, не звертаючи уваги на оточуючих. Молода усіляко ображала матір, виплескуючи накопичену злість.

Потім вони зібралися йти. Стара навантажилася ковдрою, сумками і пішла вперед. А за нею, відштовхуючись від землі затиснутими в руках брусочками дерева, рухалась на своєму візку жінка-обрубок, далекий відгомін тієї людської бойні, що називається війною.

Апокаліпсис

Етюд

Ніч закінчувалась. Був той переломний час між ніччю і днем, коли зірки вже згасли, а перші промені сонця ще не торкнулися небосхилу, і весь світ занурився в темряву.

Чоловік у машині подивився на годинник. До домівки залишалося менше години їзди, а там – теплий душ, і він завалиться спати. Усю ніч за кермом. Він втомився, і його непереборно тягнуло на сон. Дорога була безлюдною, і те, що вона не потребувала постійної напруженої уваги, збільшувало сонливість. Щоб стрепенутися, він закурив і озирнувся на заднє сидіння, де в незручній позі, згорнувшись калачиком, спала жінка.

«Щаслива людина, – позаздрив чоловік, – може спати навіть на дошці».

Через деякий час на зустрічній смузі з’явилась машина. Вона йшла на великій швидкості, дивно і небезпечно виляючи. Чоловік круто вивернув кермо і дивом уникнув зіткнення. Коли зустрічна машина промчала повз, він подумав, що від різкого повороту жінка могла впасти і забитися, і, зменшуючи швидкість, обернувся назад.

Жінка не спала. Її очі були широко відкриті, руками вона роздирала собі груди.

Чоловік зупинив машину і спробував притримати її руки. На губах жінки з’явилась піна. Кілька секунд він безпорадно стояв, спостерігаючи, як вона корчиться, сподіваючись, що незрозумілий напад зараз мине. Потім зрозумів, що терміново потрібен лікар, і згадав – неподалік знаходиться містечко, а там лікарня. Чоловік завів машину і на скаженій швидкості помчав до міста. Дорога була звивиста, на крутих віражах колеса вищали і машину небезпечно заносило, але він не зменшував швидкості.

Вдалині з’явилися обриси перших будинків. Неподалік від міста на дорозі він побачив дві машини, що зіткнулися, біля однієї з них лежала людина.

«Треба допомогти», – промайнула думка.

Чоловік озирнувся і подивився на жінку. Вона продовжувала корчитися і стогнати.

– Немає коли, не можна зупинятися, – сказав він уголос і проїхав повз.

Машина промчала безлюдними вулицями містечка і зупинилася біля лікарні. Чоловік просигналив, але ніхто до нього не вийшов. Він вибрався з машини, взяв жінку на руки і поніс до дверей, які вибив ударом ноги. У кімнаті, куди він заніс свою супутницю, нікого не було. Поклавши жінку на лікарняну кушетку в кутку кімнати, він почав чекати, коли прийде хто-небудь з медперсоналу. Нікого. Жінка хрипіла.

«Треба знайти лікаря», – вирішив чоловік і вибіг з кімнати.

Він опинився у довгому коридорі, по обидва боки якого тягнулися два ряди зачинених дверей. «Палати для хворих», – подумав чоловік і звернув до іншого коридору. Тут на дверях кімнат висіли таблички з назвами служб. Він почав відкривати двері одна за одною. Усі кімнати були порожні.

«Рано ще, – подумав чоловік, – лікарі не прийшли, але має ж бути хоча б чергова медсестра».

Він відкрив ще одні двері – знову нікого. Його почала розбирати злість: «Працівнички, мабуть, сплять на чергуванні чи додому пішли, неподобство».

У наступній кімнаті він зупинився на порозі. На підлозі лежала жінка у білому халаті. Його охопила лють.

– Та вона п’яна! – закричав він, підбіг і смикнув жінку за руку. Рука була холодна і нежива.