Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

за проєктом водопостачання й каналізації м. Львова між Україною і Світовим банком у розмірі 24,25 млн доларів126. 28 листопада 2002 року Верховна Рада ратифікувала цю угоду127 та пов’язану з нею угоду про надання гранту в розмірі 48 млн шведських крон між урядом Швеції, урядом України, м. Львовом і Львівським міським комунальним підприємством «Львівводоканал»128. А 10 квітня 2003 року ухвалою Львівської міськради було затверджено Комплексну програму водопостачання м. Львова на 2003–2006 роки, яка передбачала співфінансування вищеназваного проєкту з міського бюджету.

Ось цифри, які дають уявлення про значення цього проєкту. До початку його реалізації понад 60 % львів’ян користувалися водопостачанням шість годин на добу, а 11 % — узагалі лише дві години. По завершенні проєкту майже 90 % жителів міста отримували воду цілодобово або принаймні 18 годин на добу.

Щоправда, Буняк не встиг за час перебування на посаді мера повністю втілити проєкт у життя, але він упевнено просувався до цієї мети. Хронічна дошкульна проблема, яка псувала життя поколінням львів’ян, нарешті мала піти в небуття. Здавалося б, жителі міста мусять носити Буняка на руках, адже він чесно виконував свої зобов’язання за суспільним договором, який львів’яни підписали з ним, обравши його мером.

Та якщо Буняк покладався на це, його розрахунки зазнали краху. Замість вдячності львів’яни сповнилися негативними почуттями до мера. 27 вересня 2005 року, за пів року до закінчення каденції, депутати міськради своїм рішенням достроково припинили повноваження Буняка на посаді міського голови. А 26 березня 2006 року львів’яни обрали міським головою Андрія Садового, який у жовтні 2004-го заснував громадське об’єднання «Самопоміч». Тобто цього разу львів’янам захотілося суспільного договору не про воду, хоча проблему ще не було вирішено, а про допомогу жителям міста в самоорганізації і в захисті їхніх прав, що було фішкою ГО «Самопоміч».

Проєкт цілодобового водопостачання Львова після відставки Буняка різко загальмував. Термін його реалізації сплив 2006-го, але роботи за цим проєктом залишалися недовиконаними і 2007-го, і 2008-го. Те саме було б і 2009-го, якби не наближення президентських виборів. Тодішня прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко прагнула мобілізувати електорат Львівщини, і 17 червня 2009 року вийшло урядове розпорядження «Про укладення Угоди щодо соціально-­економічного розвитку Львівської області між Кабінетом Міністрів України та Львівською обласною радою»129. Ця угода, яку підписали у Львові 25 червня за участю Тимошенко, передбачала, зокрема, виділення з держбюджету 191 млн грн на фінансування заходів із забезпечення стабільного водопостачання м. Львова. За пів року всі роботи було завершено, і вже 29 грудня Тимошенко приїхала до Львова, щоб оголосити, що проблему водопостачання в місті нарешті вдалося вирішити остаточно130.

Цього не вистачило, щоб забезпечити Юлії Володимирівні перемогу на президентських виборах. А згодом успішну реалізацію цього проєкту, яка була досягненням передусім Буняка й Тимошенко, подав як свою особисту заслугу Андрій Садовий. Слава «мера, який дав Львову воду», допомогла йому вдруге перемогти на виборах міського голови 31 жовтня 2010 року.

Не варто вважати цю історію черговим доказом несправедливості життя. Це радше свідчення того, що політикам притаманне неадекватне ставлення до виборів. Часто-густо вони схильні вважати, ніби виборці на виборах оцінюють діяль­ність політиків за попередні роки, і тоді їх зазвичай дуже розчарують отримані оцінки. А дехто, як показує приклад Буняка, навіть не встигає досидіти до кінця каденції.

Насправді ж виборці на виборах оцінюють не попередню діяльність політиків, не виконання ними своїх зобов’язань за минулим суспільним договором, а запропоновані ними нові суспільні договори на майбутнє. Старий договір — це те, що було куплено на минулих виборах. А на нових виборах виборці купують нове. Як Орбан віддячив угорцям за невдячність

У новітній історії різних країн чимало прикладів того, як мер великого міста, президент чи прем’єр-міністр після успішної каденції провалює наступні вибори через свої неадекватні уявлення про мотиви виборців. Є й зворотні приклади, хоча їх менше, коли партійна команда кілька разів поспіль виграє вибори не завдяки якимось особливим успіхам в економіці, а завдяки вмінню щоразу спокушати виборців новим приваб­ливим суспільним договором.

У Європі приголомшливий феномен продемонструвала Угорщина: її прем’єр Віктор Орбан обіймає цю посаду вже вчетверте. Уперше Орбан очолив уряд у липні 1998 року і через чотири роки програв вибори, попри суттєві економічні досягнення. За вісім років в опозиції він добре засвоїв урок і після того тричі поспіль — 2010-го, 2014-го і 2018-го — приводив свою партію до перемоги на парламентських виборах, вдало змінюючи і доповнюючи суспільний договір.

Одразу уточнимо, що не вважаємо результати правління Орбана позитивними для Угорщини, а в певних напрямах, як-от відносини з Україною, вони попросту негативні. Проте ми описуємо політику такою, якою вона є, а не такою, якою ми хотіли б її бачити.

Орбана можна назвати взірцем пластичного політика. Він досяг вершин мистецтва постійної трансформації своєї політичної позиції заради мети протриматися в політиці якнайдовше і здобути якнайбільше влади. Звісно, це далося йому не одразу — можна виокремити три щаблі його політичного самовдосконалення.

На перший щабель він піднявся, ще не досягши й 25 років. 30 березня 1988 року Орбан став членом-­засновником партії «Фідес» (Fidesz — так скорочено йменував себе Fiatal Demokraták Szövetsége — Альянс молодих демократів), з якою пов’язано все його дальше життя.

В офіційній біографії Орбана на сайті угорського парла­менту зазначено, що з квітня 1988 року він був членом дослідницької групи Центральної Європи за підтримки Фонду Сороса. 16 червня 1989 року під час перепоховання Імре Надя на площі Героїв у Будапешті виступив із промовою, у якій вимагав вільних виборів і вивести радянську армію з краї­ни. (Нагадаємо, Імре Надь очолював уряд під час революції 1956 року, яку придушили радянські війська, страчений 16 червня 1958 року.) Завдяки цій радикальній промові Орбан став відомим. З вересня 1989 року він, отримуючи стипендію від Фонду Сороса, вивчав історію англійської ліберальної політичної філософії в Пембрук-­коледжі Оксфордського університету. Перервав навчання в січні 1990-го, щоб узяти участь у виборах в Угорщині. 8 квітня 1990 року його обрали депутатом парламенту131.

На тих виборах партія «Фідес» отримала 21 мандат і ввійшла до числа шести партій, які створили власні фракції. Найбільше мандатів — 164 із 386 — здобула партія MDF (Magyar Demokrata Fórum — Угорський демократичний форум). Соціалісти, які правили з 1956 року (після придушення революції), втратили владу — їм дісталися лише 34 мандати132. Отже, в країні відбулася оксамитова революція. Проте «дорослі демократи» з MDF дивилися звисока на «молодих демократів» із «Фідес» і не взяли їх у владну коаліцію. Орбану довелося чекати ще вісім років, поки він виборов собі можливість потрапити в коло найвпливовіших політиків Угорщини.

Передусім