Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

Чому в липні 1945-го, через два місяці після перемоги над Німеччиною, Черчилль зазнав поразки на виборах? Чому в Польщі так довго триває епоха Дуди, а в Угорщині — Орбана? Чому навесні 2019-го Порошенко зазнав поразки, а Зеленський опинився в кріслі президента? Таких питань безліч, і відповіді на них можна шукати в безлічі випадковостей. Проте розгадка всіх цих перемог і поразок — у політологічних законах, які діють у політиці з такою самою невідворотною силою, що й фізичні закони в природі.
Ця книжка — про десять законів політології, з яскравими прикладами із світової й української новітньої історії. Автори намагалися задовольнити цікавість тих, хто хоче розуміти, як працює світ політики і чому він здається таким дивним.
Для широкого кола читачів, всіх, хто хоче зрозуміти поведінку політиків і навчитись робити правильний вибір.

Передмова

Ця книжка для тих, хто хоче зрозуміти найнезрозуміліше: поведінку політиків і виборців. Чому політики поводяться так дивно. І чому ми з вами, тобто виборці, поводимося не менш химерно, а потім дивуємося своєму вибору: як ми могли їх обрати?

Схожих книжок просто немає. Ні у нас, ні у Європі, ні загалом у світі. Автори мали інтелектуальне нахабство — поставити за мету знайти закони, яким підкоряється світ політики. Маються на увазі не ті законодавчі акти, які продукують парламенти й інші органи влади, а ті ніким не писані закони, які існують стільки, скільки й сама політика.

Усі ми знаємо, що фізики шукають закони, яким підкоряється світ неживої природи. Біологи намагаються розгадати закони життя, а психологи — закони свідомості й підсвідомості. Автори цієї книжки наважилися з таким самим підходом піді­йти до світу політики. Усе це неймовірно цікаво — розгадувати таємниці і знаходити закономірності там, де всі бачили лише мерехтіння випадковостей.

Таких законів у книжці десять. І їх цілком достатньо, щоб після прочитання побачити світ політики новими очима. І головне, щоб краще розуміти, як цей світ функціонує і чому ми, виборці, часто-густо почуваємося обдуреними (спойлер: передусім тому, що ми обдурюємо самі себе, бо так влаштована наша індивідуальна і суспільна свідомість).

Мене особисто вразило те, що автори напрочуд легко піднялися над нашим болотом і охопили оком усю політику — від США до Китаю і від Південної Африки до Росії, хоча найбільшу увагу приділили найближчому до нас досвіду європейських країн. І вони здійснили надзвичайну подорож не лише у просторі, а й у часі — від епохи Другої світової війни до нашого сьогодення.

«Політики не брешуть» — уже сама назва видається провокаційною. Ну хіба таке може бути, щоб вони не обманювали? Автори відкривають нам очі: до відвертої брехні вдаються хіба що недосвідчені політики-неофіти; насправді ж політикам притаманна не брехня, а зрада. І вони доводять це низкою прикладів зі світового та українського політичного життя.

Я можу оцінити роботу над цієї книжкою і відверто сказати: вона величезна. Потрібно було звертатися не лише до політичної історії різних країн світу, а й до наукових досліджень у сфері культурології, психології, нейробіології тощо. І синтезувати все це в одну картину — нову й гармонійну.

Звісно, цю книжку можна було б подати нудною науковоподібною мовою. Але автори писали не для науковців, і навіть не для політиків, а для нас, виборців. Я давно знайомий з обома авторами. Це сильні журналісти і водночас сумлінні дослідники, які знають політику зсередини і при цьому здатні підноситися над нею і бачити її згори. А вдвох, у тандемі, вони просто вражають — і доказом є це видання.

Олексій Кошель, голова Комітету виборців України

Вступ

Політики ніколи не брешуть. Хай як парадоксально це звучить, але політики — навіть якщо це диктатура — справді стараються не брехати. Вони роблять добрі справи, крадуть, зраджують, інколи навіть убивають. А потім знову роблять добрі справи, крадуть, зраджують і навіть убивають, але не брешуть. Це один із тих законів політології, про які ми не хочемо знати.

Узагалі, що ми знаємо про політику? Що всі політики падлюки і сволота, але інколи ми їм віримо, щоб потім розчаровуватися? Це погляд обивателя.

Ми знаємо, що нічого особливо не змінилося з часів Давньої Греції чи Давнього Єгипту. Щоправда, нині набирає обертів нова наука — історична психологія, та загалом механізми й досі крутяться однакові. Це погляд історика.

Ми можемо довго говорити про проблеми свободи, але залишмо це філософам.

Ця книжка не науковий трактат, а спроба осмислити те, що автори дізналися і зрозуміли про політику, пропрацювавши понад двадцять років у політичній журналістиці. Ми виокремили десять універсальних, як нам здається, законів прикладної політології, які однаково працюють у різних суспільствах і навіть у різні епохи. У кожному розділі описано один такий закон і обґрунтовано його на кількох історичних прикладах з різних країн.

Ми не претендуємо на те, що це вичерпний перелік законів політології. Безумовно, їх набагато більше. Однак треба ж із чогось починати.

Закон 1 За два-три місяці людина може забути все

Коли ми говоримо про вибори, то найчастіше нам спадають на думку якісь борди з усміхненими кандидатами, нескінченно довгі розмови по телевізору і маса спаму, який ми щодня споживаємо кілька місяців, а особливо активно в останні тижні перед виборами. Та якщо абстрагуватися від усіх цих надокучливих асоціацій, ми можемо сказати, що вибори — це війна за нашу пам’ять: або за її стерилізацію, або за її поглиблення. Різні команди через різні ЗМІ пробують утовкмачити нам у голову щось таке, що може очорнити або, навпаки, відбілити того чи того кандидата. Одночасно нам промивають мізки, щоб ми забули щось важливе про його головного конкурента.

Перший і засадничий закон виборів можна звести до простої формули: за два-три місяці людина може забути абсолютно все. Саме боротьба за нашу пам’ять — альфа й омега будь-якої виборчої кампанії. Виграє той, хто краще працював із пам’яттю.

Ми розповімо, як і завдяки чому це працює, і наведемо приклади, як це спрацювало в кількох дуже відомих виборчих кампаніях, результати яких здаються парадоксальними, якщо забути про пам’ять. Механізми примусового забування

Отже, як це працює. Не відкриємо вам великих психологічних секретів, коли нагадаємо, що існує два види пам’яті — короткострокова і довгострокова. Ще пів століття тому вважалося, що короткострокова пам’ять послуговується магічним числом 7±2. Саме стільки елементів, як з’ясував американський психолог Джордж Міллер1, одночасно міститься в короткостроковій пам’яті. Тепер це магічне число «скоротилося» до чотирьох. Науковці вважають2, що в нашій пам’яті вміщається одночасно лише чотири такі елементи (розмите таке поняття, адже елементом може бути і цифра, і число, і літера, і слово, і словосполучення, і навіть певний словесний образ). Отже, кожну секунду виборчої кампанії іде боротьба, щоб чотири елементи, які стосуються кандидата чи партії, перетворилися на супер’яскравий образ, який увесь час спливатиме з нашої довгострокової пам’яті.

Тут треба пояснити, що короткострокова пам’ять заряджена на слова і звуки, тоді як довгострокова — на зір, образи і метафори. Якщо дуже спростити, то слова і звуки, які часто повторюються під час виборів, а також візуалізації цих слів через ролики, борди, футболки й кепки агітаторів, намети з промоматеріалами осідають у нашій довгостроковій пам’яті у вигляді образів (що частіше щось повторюється, то вища ймовірність, що ми це згадаємо).

Так-от, під час виборчої кампанії на нашу бідну пам’ять обвалюється лавина таких повідомлень. Короткострокова пам’ять хаотично хапається за всі ці слова і пробує їх якось перетравити (нагадаймо собі, що в цей конкретний момент у