Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

найчастіше швидко підходимо до другого етапу, що його майже завжди не помічає більшість журналістів, оглядачів та учасників цього самого суспільного договору. На другому етапі політик починає вважати, що за нього проголосували, бо він такий хороший. Що його люблять. Що він справді дав людям надію. І головне — що він уклав з людьми певну угоду: він їм — виконання обіцянок, а вони йому — довіру. Крім того, дуже часто можна почути від політиків, що виборці не просто їм довіряють, а й люблять. Власне, від того, як надовго і як глибоко політик зануриться (а занурить його оточення) в цю теплу ванну, багато в чому залежить майбутнє цього самого політика.

Тут настає третій етап, коли політик розуміє, що су­спільний договір, укладений у день виборів, тріщить по швах. Люди, котрі аплодували йому ще кілька місяців тому, зовсім не радіють, що він виконав свою обіцянку (наприклад, відремонтував дорогу), бо по сусідству є інша розбита дорога, погано освітлюється вулиця або не працює світлофор. Люди завжди незадоволені, і вони дуже рідко будуть вдячними політику за виконані обіцянки.

Нарешті, четвертий етап триває до наступних виборів, які зненацька можуть виявитися достроковими. За цей час визначається, чи здатен політик щоразу швидко і якісно реагувати на зміни суспільного договору та, випереджаючи конкурентів і власних виборців, пропонувати або й нав’язувати свій новий договір. Питання не лише у дрібних речах, як-от ремонти вулиці, а часто й у визначальних проблемах — ставлення до НАТО або до ЄС і навіть шляхи вирішення воєнного конфлікту. У попередньому розділі ми говорили про конкуруючі правди і мистецтво політичної зради. Суспільний договір — це і є постійне творення нових конкуруючих правд із залученням широкого набору зрад, помножених на вміння правильно скомунікувати нову «політичну реальність».

Резюмуємо. Вибори — це не визначання, любить тебе народ чи ні. Головна помилка політиків (особливо в незрілих суспільствах), а також диктаторів — вважати, що люди голосують за них, бо люблять їх. У другому розділі було сказано, що виборці готові продаватися. Проте вибори — це навіть не шлюб за розрахунком, це мінливий договір купівлі-­продажу, де немає встановленої паритетної ціни. Ціна фіксується тільки в день виборів, а далі працюють неринкові механізми. І виконати суспільний договір — це насправді весь час змінювати його так, щоб твоєму виборцю це подобалося, а ворожого виборця не дратувало. Як Буняк зробив водогін для Садового

В Україні парадокс суспільного договору найефектніше продемонстрував Львів. Цілу картину дає історична розвідка львівського журналіста Юрія Лобана «Чарівники смарагдового міста: хто дав львів’янам воду»124, яку лише доповнимо й уточнимо з інших джерел і власними коментарями.

Усі знають, що Львів — культурна столиця України. Однак довгий час, аж до початку ХХІ століття, це давнє місто потерпало від браку такого неодмінного атрибуту культури, як вода. Проблему водного дефіциту запрограмував ще засновник міста король Данило, який не придумав нічого кращого, як поставити новий град на самісінькому Головному європейському вододілі — лінії, яка розділяє басейни європейських річок: одні з них впадають в Атлантичний океан і моря північної Атлантики, інші — в Середземне море і моря його басейну, а також у Каспійське море. Води на цій лінії катма, тому що водні потоки по обидва її боки не можуть текти в напрямку до неї, а лише від неї. Утім королеві Данилові і його нащадкам до цього діла не було — їм цілком вистачало річки Полтви, яку в кінці ХІХ століття сховали в каналізаційному колекторі.

Дефіцит води у Львові загострювався мірою зростання міського населення і господарства. Уже на початку XX століття воду постачали водогонами з джерел, розташованих за 30–40 км від міста. Водозабезпечення Львова хронічно не встигало за розвитком міста, а після радянської індустріалізації 1960–1970-х це стало особливо помітно.

Львів’яни досі з жахом згадують хронічне безводдя, яке тривало десятиліттями. До більшості львівських помешкань ще тридцять років тому воду подавали шість годин на добу — по три години зранку і ввечері. Наповнені водою каструлі на кухні та обов’язкове відро в туалеті стали неодмінним атрибутом кожної львівської квартири. Найретельніші про всяк випадок наповнювали й ванни. Львівські господині після роботи в спринтерському темпі мчали додому, щоб устигнути приготувати вечерю до того, як кран пересохне. А ті, кого доля заносила в гості чи у відрядження в інше місто (і не конче у столицю), переживали справжній цивілізаційний шок. Повернутися у квартиру опівночі і спокійно прийняти душ — таке в голові звиклої до львівських реалій людини просто не вкладалося.

У 1994–2002 роках Львовом керував «рухівець» Василь Куйбіда — спочатку як голова міськради і її виконкому, а з 1998-го на посаді міського голови. Саме Куйбіда зробив перші серйозні кроки, щоб надійно забезпечити місто водою. Ще під час своєї першої каденції він почав торувати стежки до Світового банку в надії отримати позику на вирішення проблеми водопостачання Львова. До переговорів і попередніх робіт було залучено не лише українські урядові структури, а й міжнародні агенції із США, Франції й Данії. Зусилля не пропали марно: у червні 2001-го рада директорів Світового банку постановила дати Львову позику в розмірі 24,25 млн доларів. От тільки освоювати ці гроші довелося вже не Куйбіді.

Куйбіда покладався на те, що між ним і львів’янами існує суспільний договір, за яким головний сенс Львова — бути форпостом національного відродження і бастіоном національно-­демократичних сил. На це, а не на обіцянки вирішити найболючіші міські проблеми, і зробив ставку Куйбіда на чергових виборах мера 31 березня 2002 року. Ця ставка виграла 1998 року, але програла 2002-го.

Як зазначали оглядачі, гасла штабу Куйбіди «Наше місто найкраще», «Ми це зробили», «Львів — європейський центр» працювали мляво і збуджували слабко. Команда Василя Степановича будувала свою стратегію і тактику на тому, що «у Куйбіди не було гідних конкурентів, їх немає і з’явитися їм нізвідки». Тому команда виявилася неготовою до несподіваного рішення балотуватися на посаду мера Любомира Буняка, який тоді працював заступником голови правління ВАТ «Укртранс­наф­та». Буняк мав репутацію господарника, яку підкріплював надзвичайний послужний список: багаторічне ефективне керування нафтопроводом «Дружба», переможне будівництво в «рекордно стислі терміни» нафтопроводу «Одеса — Броди» і термінала «Південний». Буняк пообіцяв львів’янам, що вже через два роки воду в їхні оселі подаватимуть не за графіком, а постійно. І львів’яни обрали його мером125.

Новий мер справді заходився вирішувати проблеми з водою. Якщо не відволікатися на тогочасні дискусії й інші подробиці з підготовки рішень, то слід згадати три такі дати. 27 серпня 2002 року у Вашингтоні було підписано угоду про позику