Жорж Сіменон - Замах на бродягу

Якось багато років тому, коли йому довелося розслідувати справу одного бідака, що загинув за не менш таємничих обставин, Мегре сказав судовому слідчому:

— Так бідаків не вбивають…

Так не вбивають і бродяг. Але ж хтось явно намагався вкоротити віку Франсуа Келлеру.

Він стояв у черзі на автобусній зупинці, мимоволі підслуховуючи перешіптування двох закоханих, як його осяйнула одна думка. Чи справді Професор був такий бідний?

Допіру в своєму кабінеті він подзвонив пані Келлер, її не було вдома. Покоївка повідомила, що мадам обідає з приятелькою в ресторані, але в якому саме — вона не знає.

Тоді він зателефонував Жаклін Русле.

— Я знаю, ви бачилися з мамою. Вона дзвонила мені вчора після вашого візиту. Сьогодні ми теж розмовляли, годину тому… Отже, це справді мій батько?..

— У цьому тепер немає жодних сумнівів…

— Ви досі не знаєте, з якої причини на нього напали?.. Можливо, це була звичайна бійка?

— Ваш батько був забіяка?

— Аж ніяк… Це найсмирніша людина в світі… Принаймні таким я його пам'ятаю. Він із тих, що, діставши удар по лівій щоці, підставляють праву…

— А ви поінформовані щодо справ вашої матері?

— Яких справ?

— Коли ваша мати виходила заміж, вона не була така багата і не сподівалася розбагатіти… Ваш батько теж… Тому я хотів би знати, чи уклали вони окрему шлюбну угоду. Якщо ні, то ваш батько має право на половину всього майна і може будь-коли скористатися з цього права…

— Про це не може бути й мови, — не вагаючись відповіла пані Русле.

— Ви певні цього?

— Мама вам може це підтвердити… Коли я виходила заміж, таке питання виникло в нотаря… Мої батьки уклали шлюбну угоду про роздільне користування майном…

— Чи не міг би я запитати у вас прізвище вашого нотаря?

— Метр Прежан, вулиця Бассано…

— Дякую…

— Отже, ви вважаєте, що я можу не йти до лікарні?

— А ви?

— Я не певна, що мій візит буде для нього приємний. Адже мамі він нічого не сказав. Здається, він навіть удав, що не впізнає її…

— Можливо, вам справді краще не ходити…

Йому необхідна була бодай видимість діяльності, і він подзвонив метрові Прежану. Нотаря довелося довго вмовляти і навіть пристрашити папірцем за підписом судового слідчого, бо той затявся на святості професійної таємниці.

— Мене цікавить лише одне… Чи можете ви підтвердити, що пан і пані Келлер із Мюлуза одружилися з умовою роздільного користування майном? У вас є офіційна шлюбна угода щодо цього?

По аж надто тривалій паузі на тому кінці проводу пролунало сухе «так», і трубку поклали.

Інакше кажучи, Франсуа Келлер справді був бідаком і не міг навіть претендувати на ту спадщину, що дісталася його жінці від продавця брухту.

Черговий на комутаторі не міг приховати свого подиву, коли Метре раптом наказав:

— Дайте мені Сюренський шлюз…

— Шлюз?

— Так, шлюз. Хіба там немає телефону?

— Є. З'єдную…

Незабаром до телефону на тому кінці проводу підійшов доглядач шлюзу, і комісар назвав себе.

— Пробачте, ви, очевидно, реєструєте судна, що проходять вашим шлюзом? Мене цікавить самохідна баржа, що мала пройти ваш шлюз учора надвечір… «Зварте Зваан»… Це фламандська назва…

— Знаю, знаю… На ній два брати, тендітна блондиночка та дитина… Вони останніми прибули до шлюзу і вночі пройшли до нижнього б'єфу…

— Ви не можете сказати, де вона зараз?

— Стривайте… У них потужний дизель, і до того ж течія не досить сильна…

Мегре чекав, поки той щось підраховував, бурмочучи собі під ніс назви якихось міст і сіл.

— Якщо не помиляюся, вони могли пройти кілометрів із сотню і зараз допливають до Жюз'є… В усякім разі, вони вже, безперечно, проминули Пуасі… Все залежить від того, скільки часу вони простояли біля шлюзів у Бужівалі та Кар'єрі…

За кілька хвилин Мегре вже був у інспекторській.

— Хлопці, хто з вас знає Сену?

— Вниз чи вгору по течії? — почув він у відповідь.

— Вниз… У районі Пуасі… Можливо, трохи далі…

— Я, — обізвався один із інспекторів. — В мене є човен, і я щороку спускаюсь аж до Гавру під час відпустки… Пуасі я знаю, як п'ять пальців, там я залишаю свій човен.

Мегре і не здогадувався, що інспектор Нев'є, сіренький, хирлявий городянин, займається спортом.

— Візьміть машину… Ви будете мене супроводжувати…

Нев'є довелося, мабуть, трохи чекати на подвір'ї, бо комісара затримав інспектор Торанс, що саме повернувся з результатами проведеного дізнання.

— Собака справді здох у понеділок увечері, — підтвердив він. — Мадам Гійо досі плаче, коли згадує про це. Чоловіки поклали труп до багажника машини і повезли, щоб кинути в Сену… Їх бачили в кафе на вулиці Тюрен. Вони зайшли за кілька хвилин до закриття…

— Тобто о котрій годині?

— Це було після половини на дванадцяту… Гравці в карти вже закінчували останню партію, і хазяїн чекав, щоб опустити жалюзі… Мадам Гійо теж підтвердила, що її чоловік повернувся пізно, коли вона вже спала, і що він був добряче напідпитку… Вона кілька разів повторила, що він непитущий і випив лише тому, що був дуже схвильований…

Нарешті комісар і Нев’є вмостилися в машині, що помчала їх крізь лабіринт вулиць до Асньєрських воріт.

— Понад берегом Сени зараз далеко не проїдеш, — зауважив інспектор. — Ви певні, що баржа проминула Пуасі?

— Начальник шлюзу вважає, що так…

На дорозі, там і там, вже мелькали відкриті автомобілі; в деяких водії сиділи, пригортаючи однією рукою своїх супутниць. На подвір'ях люди саджали квіти,