Жорж Сіменон - Замах на бродягу

Вже в коридорі вона запитала в мене: «Ви гадаєте, що йому нічого не потрібно?» Я відповів, що ні, та вона не заспокоїлася.

«Може, я все-таки залишила б певну суму директорові лікарні? Франсуа було б краще в окремій палаті». «Вільних палат немає…» Та вона не йшла. «Що я маю робити далі?»

«Поки що нічого… Пізніше я пришлю до вас інспектора… Вам доведеться підписати акт про опізнання вашого чоловіка…»

«Навіщо? Хіба ви ще не переконалися?..» Тільки тоді вона пішла…

Вони вже скінчили обід, і пані Мегре почала наливати каву. Комісар запалив люльку.

— А ти повернувся до палати?

— Так… Незважаючи на докірливі погляди старшої сестри.

Стосунки з нею вже межували з відкритою ворожнечею.

— І він знову нічого не сказав?

— Нічого… Говорив я сам, майже пошепки… Поряд санітари поралися з якимось хворим.

— І що ти йому сказав?

Для пані Мегре ця ділова розмова за чашкою кави була майже чудом. Здебільшого вона могла тільки здогадуватися, якою справою займався її чоловік. Він попереджав її по телефону, що не прийде обідати чи вечеряти або що не ночуватиме вдома, а про все інше вона вже довідувалася з газет.

— Я вже точно не пригадую, що саме я йому казав, — усміхнувся Мегре, приховуючи деяку збентеженість. — Я хотів завоювати його довіру… Я розповів йому про розмову з гладкою Леа, про його речі, що зберігатимуть в надійному місці до його видужання тощо… Здається, це було йому приємно. Я йому також сказав, що зі своєю жінкою він може більше не зустрічатися, якщо не хоче… Розказав, що вона хотіла найняти для нього окрему палату, але марно, бо не було вільних… Очевидно, збоку це виглядало так, ніби я читаю молитву.

Потім я запитав: «До речі, ви, здається, не дуже б хотіли перейти до приватної клініки?»

— І він знову нічого не відповів?

Мегре трохи зніяковів.

— Я знаю, що це дурниця, але я певний, що ми розуміли один одного і що він схвалював мої дії. Потім я за говорив про замах…

«Отже ви спали, коли це сталося?» — запитав я. Це трохи нагадувало гру в кішку й мишку… Я переконався, що він раз назавжди вирішив нічого не говорити… Проживши стільки років під мостами, можна звикнути мовчати.

— Навіщо йому мовчати?

— Не знаю.

— Щоб урятувати когось від звинувачення?

— Можливо.

— Кого ж саме?

Мегре знизав плечима і підвівся.

— Коли б я це знав, я був би господом богом… Мені хочеться відповісти тобі словами доктора Маньєна: «Я не чудотворець».

— Отже, ти не випитав нічого нового?

— Нічого.

Це було не зовсім точно. Він відчував, що цей ранковий візит не минув марно. Можливо, він не відкрив нових фактів, але той невловимий душевний контакт, що встановився між ним та бродягою, був важливіший за будь-які факти.

— І от вийшло так…

Він зупинився, немов боячись звинувачення в наївності. Тим краще! Йому потрібно було висловитись.

— Словом, вийшло так, що я дістав із кишені скляну кульку… Не скажу, що я зробив це цілком свідомо. Я раптом відчув її у своїй руці, і мені заманулося покласти її йому в руку… Боюсь, що я мав досить смішний вигляд… А він… Йому навіть не треба було на неї дивитися… Він упізнав її відразу, як тільки доторкнувся… Що б там не казала санітарка; але я певний, що йому це було приємно… Коли б ти тільки бачила, як проясніло його обличчя і як заблищали очі — радісно і лукаво воднораз…

— І все-таки він і далі мовчав?

— Це інша річ… Я знаю, що він вирішив не допомагати мені… І він мовчатиме… Мені доведеться шукати істину самому…

Невже на нього так вплинув той виклик, що його всією своєю поведінкою кидав бродяга? Пані Мегре не пам'ятала ще жодного випадку, коли б її чоловік працював над розслідуванням злочину з таким натхненням.

— Вийшовши з лікарні, я одразу побачив Леа, яка чекала мене на вулиці, жуючи тютюн… Я дістав кисет і сипнув їй ще жменю…

— Ти гадаєш, що вона нічого не знає?

— Коли б вона щось знала, вона б мені про це розповіла… Між людьми паризького дна більше солідарності, ніж між тими, що живуть у багатих кварталах… Я певний, що вони зараз теж розпитують одне одного, провадять, так би мовити, своє окреме розслідування… Вона повідомила мені лише один цікавий факт… Виявляється, Келлер. почав жити під мостом Марі всього два роки тому…

— А де ж він жив раніше?

— Теж на березі Сени, але вище, на набережній Рапе, під мостом Берсі…

— Хіба бродяги так часто міняють місця?

— Не частіше, ніж інші смертні… Переїзд для них теж подія… Кожен шукає собі домівку і поступово звикає до неї…

Він підійшов до буфета і налив собі чарчину коньяку, немов хотів винагородити себе за таку тривалу розмову. Потім узяв капелюх і поцілував дружину.

— Ну, до вечора…

— Ти сподіваєшся повернутися вчасно?

Він знав про це не більше за неї. Власне кажучи, він не мав жодної гадки про те, що робитиме далі.

Торанс ще зранку перевіряв свідчення страхового агента і його заїкуватого друга. Очевидно, він уже опитав мадам Гуле, консьєржку з вулиці Тюрен, і торговця винами з вулиці Фран-Буржуа.

Незабаром вони знатимуть, чи відповідає дійсності їхня історія про Нестора, чи це суцільна вигадка. А втім, навіть якщо все й підтвердиться, це ще не означає, що двоє друзяк не могли напасти на Професора.

Але з якою метою? Поки що Мегре не міг на це відповісти.

Чи, може, пані Келлер раптом вирішила позбутися свого чоловіка?