Юрій Ярема - Тепло його долонь

До вечора хлопець проспав. Прокинувся же від того, що гримнули двері — зайшов Руслан.

— Як побачення? — поцікавився Остап.

— Та ні про що…, — розгублено відповів юнак. — Зовсім не така, як на фото, і говорити нема про що. А ти як, вояче?

— Якнайкраще! — збрехав Остав, у якого насправді боліли всі кісточки і м’язи. — Навіть поблукав квартирою трохи.

— Молодчина! Я заїхав до тебе додому, — поставивши біля кушетки важку торбу, сказав Руслан. — Тут, здається, найнеобхідніше. На перший час, гадаю, тобі вистачить.

— Дякую, — відказав хлопець. — А я так знахабнів, що мало не заліз у душ…

— Про що мова? Роби все, що заманеться, — усміхнувся Руслан.

Майже весь вечір вони мовчали. Остап намагався працювати, а Руслан ніби потонув у власних думках: часто супився, а обличчям його не раз пробігав такий вираз, ніби юнак хотів щось пригадати.

Наступний день мало відрізнявся від попереднього. Хлопці перекинулися кількома фразами. Проте під вечір, за смачною вечерею, яку приготував Руслан, парубки нарешті розговорилися.

— Учора я бачив твою робочу кімнату. Ненавмисне…, — зізнався Остап.

— Не варто було, — насупився Руслан. — Я цього не люблю. Моя робота лишається тільки зі мною. Воно того не варте.

— А я вважаю — навпаки! Ти чудово малюєш! Я давно не бачив такої краси… Твої картини ніби живі — в них стільки тепла та емоцій…

— Це ти так гадаєш. А в аспекті художньої досконалості — це непотріб. Емоція. І більше нічого. На цьому багато не заробиш…, — зітхнув Руслан.

— То й що? Головне, що тобі подобається те, що ти робиш!

— Мені більше до душі викладати. Завжди мріяв малечу до краси привчати. Біда в тому, що зараз це мало кого цікавить. Мистецтво відходить на другий план, а часом про нього і взагалі забувають…

— Не варто всіх однією міркою міряти. Згоден? Не має значення, що нині щось втрачає свою актуальність. Головне, що шанувальники мистецтва є, хоч і нечисленні!

— Можливо, ти й маєш рацію… Зажди, — загадково посміхнувся Руслан. — Хочу тобі дещо показати.

Хлопці пішли до майстерні. Руслан став гарячково передивлятися теки з аркушами, вишукуючи щось. Остап нібито неуважно позирав на картини, наче хотів вишукати найкраще полотно саме за допомогою вдаваної байдужості.

— Ага! — скрикнув Руслан. — Ось! Цю базгранину я зробив у третьому класі. Мені дуже подобалася дівчинка з паралельного класу, тож я спробував намалювати її портрет. І дотепер вважаю, що це — найкраще моє полотно.

Остап глянув на аркуш. Побачив дівча з хворобливим виразом обличчя, а втім — по-дитячому милу та беззахисну.

— А знаєш, непогано, — висловив свою думку Остап. — Я додав би кольорів. Хоча, чесно кажучи, я в цьому нічого не тямлю.

— І я не тямлю! — зареготав Руслан, та враз замислився. — Знаєш, я часто згадую дитинство… Напевне, то була найкраща пора. Ти щось пригадуєш з тих часів?

— Запам’яталися тільки аромати… Пригадую, коли мені було шість років, мамі подарували розкішну шубу з лисячого хутра. Така руда-руда… Як вогонь! Коли мама її одягала, то здавалася вдвічі більшою, ніж була насправді…

— А до чого тут аромати? — здивувався Руслан.

— Вечорами, коли мама поверталася з роботи, я підбігав до неї та пірнав у те хутро. Воно приємно лоскотало все тіло, аж смішно було! А після вечері я розкладав шубу на дивані та, розчинившись у ній, уявляв, що я турецький султан. І засинав. А вранці не міг зрозуміти, як опинився у своєму ліжку, і чому зимове вбрання висіло у передпокої.

— І все одно не розумію, який тут зв’язок…

— Тільки в тому, що шуба пахла зимою, свіжістю та снігом… Той аромат і досі мене переслідує.

— Цікаво… Річ у тім, що в людей здебільшого однотипні спогади про дитинство, а про аромати — тим паче… А в тебе трошки інакше.

— Хіба? У тебе немає аромату дитинства, не схожого на всі інші?

— Начебто немає…, — розтягуючи слова, відповів Руслан. — Хоча… Ні, все ж є один. Коли я був малий, мені подарували справжні креслярські олівці — і я їх дуже швидко вималював. Тоді це був страшний дефіцит і дістати їх було майже неможливо. Я й досі пам’ятаю той запах свіжої деревини упереміж зі смолою.

— Ось бачиш! У кожного є щось своє… Дуже особ­ливе.

— А ще пригадую: за рік до того, як піти з сім’ї, тато подарував мені іграшку. Я вже не згадаю, що то був за звір, але він віддавав батьковими руками: грубими, робочими, але такими рідними…

Хлопці замовкли. Руслан дивився на одне з полотен, а Остап стежив за виразом на його обличчі. Давши трохи часу подумати, він мовив:

— Не турбуйся… І не картай себе. Часом обставини складаються так, що ми не можемо на них вплинути.

— Не можемо…, — луною повторив Руслан. — Просто тоді важко було. Пам’ятаю, що добряче тоді наплакався. Мені було чотирнадцять. Не личить хлопцеві сльози ковтати, але так і було… Більше я тата не бачив…

— Що ж, буває, — сумно промовив Остап. — Навіть і не знаю, що тобі відповісти..

— А нічого і не треба відповідати! Закрили тему.

Наступного дня Руслана цілісінький день не було вдома — якісь нагальні справи змусили хлопця податися за місто. А поки там що, Остап залагоджував справи по роботі, відпочивав, як міг, і набирався сил.

Увечері повернувся Руслан. Він прийшов не один, а зі своєю сестрою.

— Наталка,