Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Автора роману «Куди залітають лиш орли», відомого англійського письменника Алістера Макліна (1923–1988), справедливо вважають неперевершеним майстром карколомного сюжету. Неймовірні пригоди групи парашутистів-«командос», закинутих у роки другої світової війни до високогірного кубла гестапо з особливим завданням, стрімкі, несподівані повороти сюжету, гострі зіткнення характерів — усе це тримає читача в постійному напруженні від першої до останньої сторінки.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

АІіstair MacLean. Where Eagles Dare. — Collins, London, 1967.

Через вібруючий гуркіт чотирьох великих двигунів стукотіли зуби й мало не лопалися барабанні перетинки. У цій вузькій, захаращеній приладами кабіні, за підрахунками Сміта, децибел було більше, ніж у бойлерній, що працює на надвисоких обертах, а холоднеча стояла просто-таки сибірська. А втім, він ладен був першої-ліпшої миті проміняти цю пілотську кабіну на справжню сибірську бойлерну, яка, попри всі її незручності, ніколи не впаде з такої висоти в гірську ущелину й не розіб'ється. А це здавалося тепер цілком можливим, якщо не неминучим, хоча пілот їхнього «ланкастера» й намагався довести протилежне. Відвівши очі від непроглядної темряви за ілюмінатором, «двірники» якого марно змагалися з сніговим потоком, Сміт знову позирнув на чоловіка в лівому пілотському кріслі.

Командир ескадрильї Сесіл Карпентер почувався у цій кабіні так само зручно, як устриця в своїй мушлі. Будь-які порівняння з сибірською бойлерною видалися б йому, певно, вигадками хворобливої уяви. Нерівне вібрування кабіни, мабуть, діяло на нього заспокійливо, як руки вправного масажиста; гуркіт двигунів навіював сон, а холод якнайкраще відповідав його літературним уподобанням. Просто перед ним, на зручній для читання відстані, на підставці з довгим шарніром стояла розгорнута книжка. Як міг судити Сміт з випадково побаченої обкладинки, де у спині геть роздягненої жінки стримів закривавлений ніж, командир ескадрильї відчував глибоку зневагу до будь-якої «серйозної» літератури.

Карпентер перегорнув сторінку.

— Чудово! — мовив він у захваті й глибоко затягнувся старою вересовою люлькою, що диміла, наче пароплав. — Їй-Богу, цей хлопець таки вміє писати! Звичайно, це — не для нашого юного Тремейна. — Він кивнув головою на рум'янощокого молодика в сусідньому пілотському кріслі. — Тому я не дам йому цієї книжки, поки він трохи не підросте. — Відвівши очі від книжки, він розігнав рукою тютюновий дим і кинув прокурорський погляд на свого напарника. — Лейтенанте Тремейне, я знову бачу на вашому обличчі той самий вираз болісної покори!

— Так, сер. Тобто ні, сер!

— Типова хвороба у наші часи, — сумовито вів далі Карпентер. — Молоді бракує дуже багатьох речей — наприклад, уміння цінувати добрий тютюн або вірити своїм командирам. — Він тяжко зітхнув, акуратно загнув сторінку, щоб позначити місце, до якого дочитав, згорнув книжку й випроставсь у кріслі. — А мені чомусь здавалося, що я заслуговую на спокій і довіру свого екіпажу.

Він трохи відсунув шибку бічного ілюмінатора. Крижаний вітер зі снігом увірвався до кабіни, і ще дужче заревли двигуни. Карпентер зробив гримасу й визирнув назовні, прикриваючи очі долонею. Через кілька секунд розчаровано похитав головою, заплющив очі, неначе від болю, втягнув голову назад, засунув шибку, струсив сніг з рудого волосся та пишних вусів і обернувся до Сміта:

— Заблукати в таку завірюху, вночі, у небі над охопленою війною Європою — це не дрібничка, правда ж, майоре?

— Але ж це не так, сер! — запротестував Тремейн.

— Від цього ніхто не застрахований, синку.

Сміт ввічливо усміхнувся.

— Ви хочете сказати, що не знаєте, де ми перебуваємо зараз?

— Та звідки мені про це знати? — Карпентер потягнувся в кріслі, примружив очі й широко позіхнув. — Я, по суті, лише водій. У нас є штурман, у штурмана є радар, а я не маю довіри ані до першого, ані до другого.

— Ну-ну, — похитав головою Сміт. — Виходить, у Міністерстві військово-повітряних сил мене обдурили, коли сказали, що ви зробили вже близько трьохсот вильотів і знаєте небо над Європою ліпше, ніж будь-який таксист знає Лондон.

— Це безпідставна чутка, її поширюють зловорожі елементи, які заважають мені отримати тихе, спокійне місце в Лондоні, десь за письмовим столом. — Карпентер позирнув на свого годинника. — Я подам знак рівно за півгодини до того, як треба буде всіх вас випихати з літака. — Він ще раз поглянув на годинника й широко позіхнув. — Лейтенанте Тремейне, ваше одверте нехтування своїми обов'язками ставить під загрозу успіх цілого завдання.

— Сер?… — Обличчя в Тремейна виражало ще більшу готовність до дії, ніж перед тим.

— Рівно три хвилини тому я мав би одержати свою каву.

— Так точно, сер! Буде зроблено, сер!

Сміт знов усміхнувся, підвівсь із незручного сидіння позад пілотських крісел і вийшов з кабіни. В холодному, темному, тісному фюзеляжі, що дуже нагадував металеву труну, враження сибірської бойлерної посилилося ще дужче. Шум двигунів був просто нестерпний, холод стояв собачий, а гофровані стінки, покриті памороззю, не залишали й найменшої надії на затишок — так само, як і шість пригвинчених до підлоги залізних сидінь у полотняних чохлах. Мабуть, перша ж спроба впровадити таке садистське умеблювання у в'язницях його величності викликала б всенародний протест.

На цих сидіннях сиділо, зіщулившись, шестеро чоловіків — шестеро найнещасніших, як подумалося Смітові, чоловіків у світі. Як і сам він, усі вони були в мундирах німецьких альпійських стрільців. Як і він, мали на собі по два парашути. Усі безперервно тремтіли, тупали ногами, помахували руками, і з їхніх вуст вихоплювалася густа пара. Навпроти них, угорі вздовж правого борту тяглася аж до люка туго напнута дротина. Кілька довгих лямок з'єднували її з парашутами, прикріпленими до великих пак з вантажем. Про вміст однієї з них можна було здогадатися по кінцях лиж, що виглядали з брезенту.

Парашутист, що сидів найближче до дверцят кабіни — міцний смаглявий чоловік з південними рисами, — оглянувся до Сміта. Ще ніколи Едвард Каррачола не мав такого нещасного вигляду.

— Ну, як там? — Голос у Каррачоли був не менш нещасний, ніж вираз обличчя. — Мені здається, наш пілот знає не краще за мене про те, де ми летимо.

— Складається враження, ніби він прокладає шлях над