Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Європою, виглядаючи час від часу в ілюмінатор і нюхаючи повітря, — зізнався Сміт. — Але я не квапився б лякатись…

Він урвав фразу, бо в цю мить з дверцят з'явився сержант-кулеметник, несучи кавника з гарячою кавою та кілька емальованих кухлів.

— Я б теж не квапився, сер, — ввічливо усміхнувся сержант. — У нашого командира свої невеличкі примхи. Кави не бажаєте, панове? Коли ми повертаємося на базу, він розповідає всім, що в польоті лише сидить і читає детективи, а кулеметники час від часу визирають із своїх башточок і повідомляють йому, де саме ми летимо.

Сміт обхопив обома долонями гарячого кухля з кавою і спитав:

— А ви знаєте, де ми тепер летимо?

— Ну звичайно, сер! — явно здивовано вигукнув сержант, потім кивнув головою на залізну драбинку, що вела до кулеметної башти й додав — Підніміться туди самі й погляньте праворуч, сер.

Сміт знизав плечима, відставив кухля, видерся драбинкою нагору й глянув крізь прозорий ковпак кулеметної башти праворуч униз. Кілька секунд його очі звикали до темряви, але потім він мало-помалу крізь ніч і сніг роздивився далеко внизу безліч світляних цяток, що поступово укладалися в мережу освітлених ліхтарями міських вулиць. Якусь мить на обличчі в Сміта був написаний цілковитий сумнів у реальності того, що він побачив, але потім воно прибрало звичного спокійного виразу.

— Ну-ну, — пробурмотів він, повертаючись до своєї кави. — Треба, щоб хтось нагадав тим, унизу, що в наш час у всій Європі ліхтарів на вулицях не вмикають.

— Окрім Швейцарії, сер, — терпляче пояснив сержант. — Це був Базель.

— Базель? — вирячився на нього Сміт. — Базель! Господи, та ми ж відхилилися від курсу на сімдесят чи й вісімдесят миль! За планом ми мали пролітати на північ від Страсбурга.

— Так, сер. — Вигляд у кулеметника був незворушний. — Командир завжди каже, що він у тих польотних планах не розуміється. — Він вибачливо всміхнувся. — Правду кажучи, це наш звичний шлях на Форарльберг. Ми летимо на схід уздовж швейцарського кордону, за Шафгаузеном повертаємо на південь…

— Але ж це швейцарська територія!

— Невже? Так от, за доброї погоди нам видно вогні Цюріха. Хлопці подейкують, нібито в нашого командира у Бор-о-Лаку є зарезервована кімната.

— Що?

— Ну, він каже, що коли вже вибирати між концтабором у Німеччині чи інтернуванням у Швейцарії, то він завжди зуміє приземлитися на потрібному боці кордону… Потім ми летимо вздовж швейцарського берега Боденського озера, біля Ліндау повертаємо на схід, піднімаємося на вісім тисяч метрів, щоб подолати гори, а там тільки — скік, і ми біля Вайсшпітце.

— Ясно, — протягнув Сміт. — Але ж швейцарці — чи вони не протестують?

— Частенько, сер. Їхні протести чомусь збігаються з тими ночами, коли ми тут літаємо. Та наш командир заявляє начальству, що то якісь нахабні пілоти з «люфтваффе» намагаються його дискредитувати.

— Ну-ну, а які ще у вас для мене сюрпризи? — почав був Сміт, але сержант уже рушив до пілотської кабіни.

Раптом «ланкастер» кинуло вниз, у повітряну яму. Сміт ухопився за якусь скобу, а лейтенант Моріс Шаффер із американської стратегічної служби, Смітів заступник, голосно вилаявся, бо більше половини гарячої кави вихлюпнулося йому на коліна.

— Це якраз те, про що я мріяв, — сказав він в'їдливо. — Мій бойовий дух — на нулі. Я молю Бога, щоб ми зазнали аварії й сіли тут, у Швейцарії. О неповторні баденські шніцелі та яблучні струделі! Після двох років вашого смердючого армійського лимонного соку, яєчні та унції маргарину на добу нещасний синок матусі Шаффер тільки про це й мріє! Це зміцнило б мене.

— І продовжило б твоє життя, друже, — похмуро докинув Каррачола. Він обернувся до Сміта і втупив у нього важкий погляд. — Уся ця справа погано пахне, майоре.

— Я не зовсім вас розумію, — спокійно промовив Сміт.

— Це самогубство, от що. Та ви тільки погляньте на нас! — Він обвів рукою всю групу: Олафа Крістіансена, білявого скандінава, потім Лі Томаса, темноволосого коротуна-валлійця (обоє мали навіть трохи веселий вигляд) і нарешті Торренс-Сміта з зовнішністю чистокровного французького віконта і скорботним обличчям старого оксфордця, що явно мріяв опинитися тепер у затишних університетських коридорах. — Ми, Крістіансен, Томас, стариган Сміті і я, — жменька цивільних жевжиків, конторських клерків.

— Я добре знаю, хто ви такі, — спокійно відказав Сміт.

— Або візьміть самого себе. — У гуркоті двигунів тиху Смітову відповідь Каррачола не почув. — Майор шотландських гвардійців. Я не сумніваюся, що ви відважно грали на волинці під Ель-Аламейном, але чому ви повинні командувати нами? Я не хочу вас образити, та все це підходить для вас не більше, ніж для нас. А візьміть лейтенанта Шаффера, цього десантного ковбоя…

— Я ненавиджу коней! — голосно сказав Шаффер. — Тому й покинув Монтану.

— Або ось Джордж. — Каррачола тицьнув пальцем у бік останнього члена групи, Джорджа Геррода, масивного сержанта-радиста, на обличчі якого була написана цілковита покірність долі. — Б'юся об заклад, досі він ніколи не стрибав з парашутом.

— У мене для вас новина, — стоїчно промовив Джордж. — Досі я навіть жодного разу не літав у літаку.

— Він жодного разу не літав у літаку! — з відчаєм вигукнув Каррачола. — Господи, що за купа невдах! Тут потрібні досвідчені альпіністи, командос і зломщики сейфів, а ми що маємо! Ми маємо нас…

— Ми — це все, що міг зібрати полковник, — ввічливо промовив Сміт. — Будьте до нього справедливі. Адже він сказав учора, що єдине, чого нам бракує, — це час.

Каррачола нічого не відповів, мовчали й решта, але Сміт не мав сумніву щодо думок, які роїлися тепер у кожного в голові. Усі думали про те саме, що й він, повертаючись назад на кільканадцять годин у часі й на кількасот миль у просторі — до зали оперативних нарад в Адміралтействі у Лондоні. Віце-адмірал Ролланд, формально — заступник керівника морських операцій, а фактично — довгорічний начальник МІ-6, британської контррозвідки, та його помічник полковник Вайат-Тернер похмуро й неохоче розповідали їм про те, як народилась ідея їхньої місії — місії, схоже,