Юрій Ярема - Тепло його долонь

почулося вовтузіння. Хтось пересував речі, тупотів та бубонів під носа. У дверях постав юнак років тридцяти. Його обличчя здалось Остапові знайомим. Високий на зріст, із різкими рисами обличчя та виразними вилицями. Одне око закривав чубчик, що хвилясто спадав на щоку.

— Нарешті отямився, вояче, — бадьоро зауважив ніби знайомий незнайомець.

— Де я? — простогнав Остап і спробував підвестися. Але на те не вийшло.

— Е-е-е-е-е, хлопче… Не рипайся, бо ще гірше буде. Дісталося ж тобі вчора, — порухом руки ніби знайомий незнайомець зупинив його.

— Мені твоє обличчя видається знайомим. Ми ніде раніше не бачилися? — запитав Остап, напружуючи пам’ять.

— Жартуєш? Ми їхали в одному купе до Києва три місяці тому. Мене Русланом звати…

— Три місяці тому…, — повторив юнак, насилу усвідомлюючи слова. — Точно… Було таке. Ти їхав до своєї дівчини…

— Так і було. Але все у минулому, — скривився Руслан. — А ти не дуже рухайся — тобі спокій потрібен. Я заварю чаю та приготую сніданок — і вже тоді поговоримо.

— А тобі хіба не треба йти на роботу? — зауважив Остап, пригадавши, що Руслан десь викладає.

— Я взяв кілька вихідних. Тож не переймайся.

Руслан пішов готувати сніданок, а Остапові випала нагода ретельніше оглянути побої та поміркувати. Він іще раз спробував рвучко підвестися — та запаморочилося в голові..

— Нічого собі… Оце покуштував стусанів…

Поволі приходячи до тями, Остап став поволі рухатися і, звісивши ноги з кушетки, прийняв сидячу позу. По десяти хвилинах повернувся Руслан із тацею в руках.

— От уже ж непосидючий! — весело обурився він. — Сказав же: лежи спокійно!

— Та годі тобі! — з удаваним обуренням відказав Остап. — Рухатися також потрібно.

— Ет, упертюх! Роби, як знаєш! — махнув рукою Руслан. — Ось, приніс тобі пожувати: чай, омлет, смаколики. Налітай!

— Дякую…, — сором’язливо відповів Остап. — А де твоя Віка? Вона не сильно гримала, що я у вас примостився?

— Віка… Та то вже в минулому, як ж казав. Я повернувся до столиці, і на мене чекала розмова…

— Все настільки кепсько?

— Не те щоби збіса кепсько… Просто спливло чимало нюансів, на які ми раніше не мали очей, просто намагалися їх не помічати.

— Співчуваю…, — зітхнув Остап. — Я завжди вважав, що діалог і компроміс — запорука щасливих стосунків.

— Справді? А що воно таке, оті «щасливі стосунки»? Вони взагалі існують?

— Звісно ж, існують. Хоча зараз не час для подібних розмов…

— Авжеж, — погодився Руслан. — Отже, дивися, справи такі. У мене сьогодні по обіді побачення з дівчиною. Поки ти в такому стані — відпустити тебе я не можу. Тож дай мені, будь ласка, ключі — після побачення заїду до тебе додому і заберу необхідні речі.

— Та якось незручно…, — знітився Остап. — У мене ж є власне житло. Хіба я не дам собі раду там?

— Незручно спати на стелі, — засміявся Руслан. — А від допомоги відмовлятися не варто. Тут місця вистачить для обох — кімнати ж дві. Я до вечора повернуся!

— Холодильник у твоєму розпорядженні. Хоча я не радив би тобі сьогодні рухатися, — кинув на прощання Руслан.

— Дякую за допомогу! — гукнув навздогін Остап.

Залишившись сам, хлопець почав пригадувати бійку. У голові все змішалося. Остап пам’ятав, що зустрівся з Максимом, згадав і зграю хлопців, які обступили його, і ту мить, коли його повалили на землю. Далі все було як у тумані.

— Добре, що Руслан із тією дівчиною нагодилися…, — бурмотів юнак. — Якби не вони, то був би мені гаплик.

Спогад про напад не давав йому спокою. Не міг змиритися з тим, що зневажати та прагнути вчинити розправу можуть тільки тому, що хтось не такий, як усі. Але який у цьому злочин? Звідки така жорстокість?

Упоравшись зі сніданком, Остап наважився розім’яти тіло. Однак із вправами в нього виходило зле. Рвучко звівшись на ноги, він ледь не втратив рівноваги. Крок, за ним іще один, і ще… Поволі хлопець пересувався кімнатою. М’язи вперто не хотіли слухатися його, та Остап не зважав і, докладаючи величезних зусиль, уперто рухався.

Зайшовши на кухню й помалу помивши посуд, юнак втомлено присів на стілець. Кухня, хоч і була маленькою, здавалася дуже просторою. Обставлено її було невибагливо, але зі смаком — відчувалося, що тут живе непроста людина. Всюди були пастельні кольори, які, проте, не набридали. На поличках під стелею вишикувався керамічний посуд із різноманітними орнаментами.

Трохи відпочивши, Остап вирішив знову вкластися в ліжко. Він обережно ступав, побоюючись зробити необережний крок. Навпроти його кімнати були ще одні двері. Коротенька смуга світла — отже, двері не зачинено. Хлопцеві стало цікаво.

Рипнули двері, і він увійшов. В очі вдарило сонце — воно заливало своїм світлом усе. Кімната виявилася дуже великою. У кутку стояв невеликий диванчик, де, певно, спав Руслан. Посеред кімнати височів мольберт, подібний до самотньої чаплі, що її невідомо як занесло до цього помешкання. До стін тулилися численні полотна — незавершені, вони чекали на свою чергу.

Вражала кількість картин, що висіли на стінах. Не було жодного вільного клаптика: у гарних рамах, маленькі, великі, взагалі без оформлення… І лише пейзажі та квіти.

Тут буйно квітнуть півонії у вранішній росі, трохи далі під осіннім сонцем виблискує щедре гроно винограду, за цим полотном розкинулася неозора нива, і колосся налилося снагою до життя.

Кожна картина яскраво промовляла сама за себе.

— Нічого собі Русланчик вимальовує, — присвиснув Остап. — А в поїзді казав, що фарби переводить…