Юрій Ярема - Тепло його долонь

на роботі він жив лише майбутнім вечірнім побаченням. Світлини, що їх надіслав хлопець, вражали. Тут можна було закохатися в саму лише зовнішність. У спілкуванні він був увічливим, та й із почуттям гумору не було проблем.

Щойно годинникова стрілка вказала на позначку «шість», Остап схопив сумку і вибіг з офісу на зустріч із омріяним хлопцем. Підбігши на зупинку, отримав повідомлення: «Зустрінемось у парку біля останньої лавки від центрального входу». Юнак засяяв — отже, зустріч відбудеться стовідсотково!

По декількох зупинках він вийшов з автобуса і рушив до парку. Теплий вітерець ледве торкався волосся і одразу ж злітав догори. На серці було приємно й затишно. Давно він так чудово не почувався.

Увійшовши до парку, Остап одразу ж пішов уздовж лавок. Перша, друга, десята… Дерева парку густішали, і що далі юнак заходив, то більше помічав, що місцина скидалася не на парк, а на суцільний ліс.

Ось і остання лавка — тієї миті вона видавалася хлопцеві не звичайною плямою, а маяком сподівання. За спиною почулися кроки. До нього наближався юнак. Високий, стрункий, з білявим волоссям. Так, це був він. Без сумніву.

— Макс, — простягнув долоню юнак.

— Остап! Приємно познайомитися! Хоча вже ж знайомилися…, — усміхнувся хлопець.

— Ну зайвий раз не завадить, — холодна посмішка, якої не помітив Остап, ковзнула обличчям Максима. — Пройдемося?

— Так, звісно.

— Ти звідки такий красивий? — спитав Макс.

— З південного заходу. Третій місяць уже тут у вас. Працюю. Робота цікава, подобається.

— Ну, а я тимчасово безробітний. Зі старої роботи поперли — скорочення, а нову поки що не можу знайти.

— Буває…, — відповів Остап, пильно оглядаючи хлопця.

Несподівано за спиною почулись якась метушня та швидкі кроки. П’ятеро хлопців розмірено крокували за ними.

— Може, прискоримось? — насторожено запитав Остап.

— Не рипайся, чувак! І тільки спробуй закричати — шию зверну, — люто блимнув очима Макс.

— Ви хто такі? — перелякавшись не на жарт, спитав юнак.

— Ми тебе зараз будемо лікувати, сволото!

Спортивно вбрані юнаки, які досі просто йшли слідом, миттю наздогнали юнаків та обступили Остапа.

— Ну, суко! Догрався? — прошипів Макс.

— Розмовляти будемо чи як?

— Та що з ним панькатися?! Приріжемо на місці, — та й годі!

— Нє, братухо! Ти не розумієш. Цю наволоч треба як слід провчити…, — розтягуючи слова, говорив хлопець, який видався Остапові ватажком компанії.

— Хлопці, ви чого? — перелякано казав Остап. — Що я вам лихого зробив?

— А просто бісиш! На коліна, падло! — гукнув Максим.

Один із «братків» з усієї сили вдарив Остапа під коліно, і хлопець упав на стежку. Далі на нього чекала низка безжальних ударів по всьому тілу. З рук вирвали сумку й почали в ній копирсатися. Витягли паспорт і гаманець. Один із негідників знімав усе на телефон.

— Будеш, гнидо, знати, як із хлопцями зустрічатись! А комусь пискнеш про нас, то всім розповімо, хто ти насправді. Гадаєш, твої батьки зрадіють такому повороту?

— Ти подивися на нього, — з удаваною огидою всміхнувся Макс. — Він, напевне, і не приховує, що голубий!

— Ну, тоді мочи його! Щоб і не пригадав нас!

Удари посипалися на Остапа зливою: в живіт, по нирках, обличчю. Заюшений кров’ю, він уже не тямив, що коїться. Думка була одна — скоріше скінчилися б тортури, а далі байдуже…

Раптом удалині почувся крик. На бійку вибігло двоє людей: хлопець і дівчина.

— Пацани! Шухер! Зараз мусорів викличуть! Кидаймо це падло і вшиваймося!

— А-а-а-а, суко! Пощастило тобі, педику! — вилаявся ватажок.

Негідники почали розбігатися в різні боки — хто куди. Остап, не розуміючи нічого, все ж усвідомлював, що непритомніє. Останнє, що він бачив замутненим поглядом, — до нього наближалася пара, яка налякала нападників. Далі все було як у тумані.

«…Вовк у кілька стрибків подолав дистанцію між кучугурою, яка прихистила його, та зграєю. До неї залишалося кількасот метрів. Тож він мчав далі.

Десь удалині до виття вовків долучився гуркіт моторів — мисливці не заспокоїлися. Але звір знав, що скоро він буде серед своїх. Ще трохи! Навздогін знову полетіла шрапнель.

На ніс упало кілька крапель крові — влучили у вухо. Та то не біда! Головне, що лапи цілі та можна бігти далі.

Кулі свистіли над головою дедалі частіше, а гудіння снігоходів здавалося ближчим. Праворуч вигулькнув перший мисливець. Дуло його рушниці було непохитно націлене на бідну тварину. Інші вояки не примусили теж довго чекати…

Пролунав постріл, і вовк, заламуючи лапи, завалився у сніг.

Влучили…

Все тіло його здригалося від невимовного болю. Це був кінець. Усі його намагання виявилися марними. Від людини ніхто не сховається…»

4

На широкій кушетці лежав хлопець. Промінчик сонця скоса зазирав до кімнати крізь вузький отвір у фіранці. Промінь поволі підбирався до нерухомого тіла — поки не торкнувся світлом обличчя юнака.

Від зовнішнього вигляду Остапа холонуло серце: одне око припухло, повіко над іншим було розсічене, а в одному з куточків губ загусла кров. Тіло вкривали синці та подряпини.

Поворухнувшись від доторку сонця, юнак застогнав, — адже в нього болів кожен м’яз тіла. Трохи підвівши голову, він уважно оглянув себе.

— Кепські твої справи, Остапе, — пробурмотів він. — Що ж трапилося, га?

Роззирнувшись, Остап зрозумів, що перебував у приміщенні, яке бачив уперше. Довкола були незнайомі меблі, стримані барви.

У сусідній кімнаті