Юрій Ярема - Тепло його долонь

— Остап! Дуже приємно! Можна я буду до тебе звертатися — моя рятівниця? –усміхнувся юнак.

— Ну, це вже перебільшення, — сяйнула дитячою усмішкою дівчина. — Тобі пощастило, що ми вчасно нагодилися. Постає тільки одне питання: за що тебе так?

— Ну…, — осікся Остап. — Річ у тім, що я інакший… Бачиш, мені подобаються хлопці…

— О! — вигукнула дівчина. — Тоді все зрозуміло… У нас із цим непросто. Треба постійно пильнувати. Я, щоправда, в цьому анічогісінько не тямлю. Та все ж дотримуюся думки, що будь-який вибір, який не зазіхає на чужі інтереси, має право на існування.

— Що таке самотність? — несподівано для себе запитав Остап.

— Чому ти саме зараз про це спитав? — відгукнувся Руслан.

— Не знаю… Просто захотілося… Навколо мене завжди повно людей: друзі, колеги, знайомі. А почуття самотності все одно ніколи не полишає…

— Напевно, ти й справді самотній… Бо коли навколо тебе багато людей, а ти відчуваєш, що поруч немає рідної душі — взагалі нікого, це і є самотність. І щоби побороти цей стан, мусиш знайти таку ж самотню душу, загублену в натовпі нерозуміння, — міркувала Наталка.

— Звідки такі думки в такому юному віці? — здивувалися хлопці.

— Хто його знає, — загадково всміхнулася дівчина. — Але це питання мене завжди турбувало. Адже самотнім почуваєшся тоді, коли приходить відчуття, ніби тебе всі покинули і весь світ зруйновано.

— А може, вистачить і однієї зради? — ніби сам себе запитав Остап.

— Може бути… Інколи вистачає однієї. Річ же не в кількості. Біда — в наслідках. Бо вони бувають завжди, і на них ми не в змозі вплинути. Хтось платить данину у вигляді зруйнованого особистого життя, інші розплачуються негараздами на роботі, а треті самотні лише тому, що впродовж усього життя жодного разу не зустріли справжнього, єдиного друга.

— Але насправді все лікує час…, — вставив Руслан.

— Оце вже ні! — заперечив Остап. — Час лише ненадовго загоює рани, а спогади, що напливають згодом, роз’ятрюють їх знову…

— Хіба? — лагідно мовила дівчина. — Згадай своє нерозділене кохання. Чи боляче тобі зараз від того?

— Байдуже…

— Отож… Час усе гоїть. З’являються нові люди на шляху, нібито неосяжні обрії — і всі колишні страждання відходять на другий план. Єдине слово пасує до таких ситуацій — цикл, обертання. Обертання всього на світі.

— Так, мабуть ти маєш рацію…, — замислено протягнув Остап.

— Не мабуть, а точно! Гаразд, хлопці, мені ще курсову треба дописувати. Тож лишаю вас сам на сам. А ти, Остапе, одужуй швидше — ти всім потрібен здоровим!

— Дякую, Натусю! Гарного дня!

Рипнули двері, і дівчина зникла. Хлопці ще довго не наважувалися порушити мовчанку. Роздивлялися свої руки, неуважними поглядами блукали стінами кімнати та інколи зітхали.

— Каву будеш? — запропонував Руслан.

— Набридло вже… Якби трохи вина… Я можу вийти до магазину.

— Ну, це не обов’язково! — засяяв юнак. — Десь у мене є пляшечка — на скрутні часи! А тобі тільки би виходити на вулицю! Ач який! Обійдешся поки що!

По кількох хвилинах на підлозі стояли відкоркована пляшка червоного вина та два келихи. Дивний контраст. Старий паркет із потрісканими шматками лаку та вино, з недешевих, що так вабило ароматом.

— За що п’ємо? — запитав Остап.

— За свободу та звільнення! Нехай кожен із нас відшукає свою половинку: я дівчину, ти хлопця. І всі тоді заживуть щасливо.

— А хіба нові стосунки не перетворяться на нове рабство? — надпив Остап.

— А це вже залежить від нас самих…

— Це правильно, — замислено відповів Остап.

— Ну, ти чого, вояче? — по-дружньому поплескав його по плечу Руслан.

— Та нічого… Лізе в голову всяке…

— То поділися!

— Постає запитання: як бути далі? Хто може дати відповідь? Спитаєш у тиші — отримаєш мовчання; почнеш розпитувати друзів — чуєш лише одноманітні відповіді… І все ніби добре: і друзі є, і з роботою все гаразд. Але як бути далі — не знаєш…

— Кожному серцю — свої тортури. Кожен переживає будь-яку подію по-своєму. І ти, мабуть, також. На мій погляд, твоя біда в тому, що ти занадто сильно віддаєшся емоціям і всіх навчився пробачати… А це неправильно.

— Якщо не пробачати, то й сам можеш не чекати на пробачення від людей, — зауважив Остап.

— Можливо. Але це стосується. Тебе відлупцювали. Ні за що. Просто за те, що ти інший, не такий, як усі. А що в результаті? У них твої гроші, у тебе — пошкоджене здоров’я, а негідники вийдуть сухими з води. І тільки завдяки тобі. А ти подумав про інших? Про тих, хто також може втрапити в халепу через подібні «знайомства»?

— Справді, не подумав… Але все одно я не зміг би їм не пробачити.

— Не зміг би… Мусиш! — вигукнув Руслан. — На будь-яку силу знаходиться більша. Так завжди було.

— Не знаю, що тобі на це сказати… Давай уже вкладатися спати, — ухилився від відповіді Остап.

— Подумай про те, що я сказав. Добраніч!

Остапові всю ніч снилося щось химерне. Раз у раз він перевертався на інший бік та бурмотів собі щось під носа.

Його свідомість ураз осяяло потужною блискавкою, і грім прогуркотів у голові.

Остап опинився на сонячній галявині. Сліпучі спалахи примусили заплющити очі. Та він ішов далі й далі. Подеколи