Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

Тепер Гліб не стояв на дорозі Прошка, та його це не тішило. Прошко розумів, що однаково йому ні на що сподіватися. Хіба що на чудо.

Як кажуть: по Савці свитка, по пану шапка. Проте, якщо він зуміє стати справжнім магом…

Маріка різко обернулась.

— Чого ти йдеш за мною?

— Провести… — пробурмотів Прошко.

— Не треба. Я сама знаю дорогу, — відрізала дівчина.

— Я можу чим-небудь допомогти? — спитав він.

Маріка гірко посміхнулась.

— Поверни час назад.

Вона крутнулась і швидким кроком пішла геть. Прошко поспішив за нею.

— Коли-небудь я стану чародієм. Ось побачиш. Я зроблю для тебе все, — пообіцяв він.

— А поки що залиш мене. Хочеться побути на самоті,— відмахнулася Маріка.

Прошко з вікна дививсь, як дівчина сіла в карету. Кучер смикнув поводи. Екіпаж рушив із двору, а він усе стояв і дивився йому вслід.

Забившись у куток карети, Маріка поверталася додому. Вона рідко користувалась екіпажем, віддаючи перевагу верховій їзді. Можливо, добра скачка трохи розвіяла б її тугу, адже вона вряди-годи постаралась повестись, як належить світським дамам, і тепер розплачувалася за це.

У схиленій фігурці було не впізнати буйної дикунки. Зараз вона скоріше була схожа на нікому не потрібну ганчір'яну ляльку. Їй здавалося, що життя скінчилося. Та й що хорошого очікувало її в майбутньому? Замок Агнеси, де її скоріше терпіли, ніж любили? Чи двір, де її відверто ненавиділи та зневажали? Та головне — в її житті більше ніколи не буде Гліба.

Приголомшена горем, Маріка не помітила, як доїхала додому. Екіпаж протрясся по мощеному камінням двору й зупинився. Кучер відчинив дверцята й услужливо відкинув приступки. Дівчина зійшла вниз.

Вона, як уві сні, байдужливо добрела до своєї кімнати. Її коротке життя вмістило стільки потрясінь і перемог, злетів і падінь, що з лишком вистачило б сотні людей. Вона не раз дивилась у вічі смерті й зазнавала болю втрати, та лиш одного разу відчувала таке ж спустошення: в кузні, коли вона думала, що Гліб відступився від неї. Тоді вона помилялася, а тепер це було жорстокою правдою.

Чому всі, хто був їй дорогий, неминуче покидали її? Можливо, Агнеса має рацію, і причина криється в ній самій? Але ж колись усе було інакше!

Маріка згадала табір, де її оточувала ватага друзів. У вільному циганському житті траплялось усяке. Бувало, вона билась із хлопчаками, але бійки були не через ворожнечу. Скоріше, вони були своєрідною розвагою та способом заявити про своє першенство. Ніхто не ображався, якщо йому розквасять ніс. А забіяки вже через п'ять хвилин знову ставали друзями нерозлийвода.

Маріка могла поклястися, що цигани щиро любили її, якби треба було, весь табір встав би за неї горою. Чому ж усе перемінилось?

Усе почалося з того, що вона поріднилася з Глібом, чим викликала страшенний гнів віщунки Варги. Саме тоді Варга сказала, що дівчина більше не може залишатись у таборі, тому що на ній лежить печать долі. Минуло багато років, але слова ясновидиці не стали зрозумілішими.

Згадавши Варгу, Маріка вийняла з-за пазухи оберіг, який висів на тонкому ремінці,— плаский камінець із дірочкою посередині.

— У цю дірочку на тебе дивиться удача, — часом говорила Варга і незмінно додавала: — Тільки тримайся подалі від магії.

— Чому, бабу? Іншим же циганам можна, — допитувалася Маріка.

— З інших не спитається, — загадково відповіла стара циганка, попихкуючи люлькою.

Зігрітий за пазухою, камінець зберігав тепло тіла. Дівчина погладила його, ніби він був крихітною живою істотою, й сумно посміхнулась:

— Де вона, моя удача? Хоч би раз побачити її.

Вона піднесла камінець до очей і подивилася крізь дірочку, не очікуючи побачити нічого незвичайного. Тієї ж миті її пронизало відчуття, що хтось пильно спостерігає за нею. Від хвилювання Маріка ледве не впустила камінець із рук.

Кімната тонула в темряві. Єдиним джерелом світла була кришталева куля, що трималася на особливій підставці. Холодне блакитнувате сяйво освітлювало лице схиленого над кулею старця. Підсинене світлом кристала, воно здавалося неприродно блідим, як лице потопельника. Довге сиве волосся та борода старого надавали його вигляду благовидості та відчуженості.

Агрипа, мовби статуя, непорушно сидів у величезному шкіряному кріслі. Лише полиски, що грали в темних зіницях, свідчили про те, що він не статуя, а жива людина. Верховний Чародій невідривно дивився на магічний кристал.

Коли він побачив камінець у руках у дівчини, лице його скривилось, як від болю. Він і досі не міг вибачити собі, що колись власноручно вклав у її тоді ще крихітні рученята знак влади.

— Хто тут? — запитала Маріка, оглянувшись на всі боки.

Сонячне світло заповнювало кімнату. Серед білого дня зловмиснику було ніде сховатись, і все ж таки відчуття чужої присутності не проходило. Дівчина підійшла до портьєри і різким рухом одсмикнула важку оксамитову штору. Порожньо. Вона відчинила одну за одною дверцята шафи. Крім неї в кімнаті нікого не було.