Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

— Це пройде, — примирливо мовив він, намагаючись приховати роздратування. — Подорослішаєш, і тобі сподобається хтось інший.

— Для тебе я недостатньо доросла? В таборі дівчата в моєму віці виходять заміж, — скинулася Маріка.

— Ми не в таборі. Ти ще занадто мала, але коли підростеш, дізнаєшся, що закоханості минають. На зміну одній приходить інша.

— У тебе, але не в мене, — з гіркотою мовила Маріка.

У Гліба і справді симпатії змінювалися мало не щомісяця. Ходили чутки, що до одруження король був таким же гульвісою, і Гліб успадкував цю рису від батька.

— Навіть якщо так, — скипів Гліб. — Тобі пора зрозуміти, що в мене є особисте життя.

— Ти женеш мене?

На прекрасному, виточеному обличчі дівчини величезні очі здавалися двома бездонними криницями болю. Хоч би в яку жахливу халепу Маріка потрапляла, Гліб ніколи не бачив її такою розгубленою. Йому стало незручно за свою різкість, і він трохи пом'якшав.

— Ніхто тебе не жене. Ми залишимося друзями, але я не можу дати тобі більшого, — зізнався він.

Маріка мовчки похитала головою. Усі слова Гліба про те, що вони залишаться друзями, були тільки ложкою меду, нездатною перебити гіркоту бочки дьогтю. В його особистому житті для неї місця не лишилось.

— Тобі доведеться примиритися з тим, що в мене можуть бути дівчата крім тебе, — вів далі Гліб. — В усякому разі, між нами завжди були тільки дружні відносини, і я не давав тобі приводу думати інакше.

— Що в мені не так?! — вигукнула Маріка. — Хіба я сліпа чи кульгава? Ти хотів, аби я була освічена? Я читала книжки. Ти хотів, аби я научилася всіх цих безглуздих манер? Тепер я вмію присідати, кланятися і користуватися десятком виделок. Що ще мені треба зробити, щоб сподобатися тобі? Чим я гірша за Лідію?

— Нічим. Ти красива, розумна, чудова. Але, зрозумій, мені потрібна інша дівчина.

— Навіщо? Тобі подобається світле волосся? Кажуть, його можна пофарбувати. Я це зроблю.

— Волосся тут ні до чого. Ми не підходимо одне одному.

— Чому? Раніше ти так не вважав. Що змінилося?

— Ми подорослішали. Подивися на себе. Бути з тобою поруч — однаково що перебувати на вулкані. Як тільки що, ти відразу вибухаєш.

— Значить, якщо я буду тиха та покірна, ти покохаєш мене? — з дитячою безпосередністю запитала Маріка.

Гліб утратив надію що-небудь утлумачити їй. Вона відмовлялася його розуміти. Вони ніби говорили різними мовами. В цю мить Глібові здавалося, що ненависть Маріки куди менш важкий тягар, аніж її кохання.

— Ти — тиха та покірна? Це однаково що м'яка та ніжна шабля, — посміхнувся він.

— Не віриш, що я зможу? — спалахнула Маріка.

— Не починаймо все заново. В твоєму віці дівчата часто закохуються, та це проходить.

Йому хотілося скоріше закінчити розмову, що зайшла в глухий кут. Він глянув на годинник і сказав:

— Вибач, у мене зараз зустріч з іноземним послом.

Не чекаючи заперечень Маріки, Гліб калатнув у дзвіночок. На його поклик відразу з'явився Прошко.

— Будь ласка, проведи Маріку додому, — попросив Гліб і силувано посміхнувся гості: — Сподіваюся, між нами все буде, як раніше.

Маріка знала, що в устах Гліба це всього лише ввічливі слова. Як раніше нічого не буде. Чому він гнав її? Заради нього вона готова стати втіленням покірності, зубрити правила етикету, носити безглузді плаття, в яких не можна ні вдихнути, ні видихнути. Вона стільки всього ще збиралася сказати Глібові, але її сковувала присутність Прошка, і вона лише тихо мовила:

— Будь ласка, дозволь мені спробувати. Побачиш, я зумію стати іншою.

У голосі дівчини звучали благальні нотки, такі не характерні для неї. Гліб розумів, чого Маріці коштує переломити себе. На мить він щиро пожалів бідолашну закохану дівчину, але це тривало лише мить. Роздратування взяло гору над жалістю. Він вирішив раз і назавжди підвести риску під цією розмовою. Не варто було давати Маріці марних надій.

— Тобі не змінитися. Ти ніколи не скоришся чужій волі. У тебе зовсім не жіночий характер. Ти звикла, щоб усе було по-твоєму. Я пропоную дружбу, але тобі цього мало. Ти хочеш повністю підкорити мене.

— Ні! Я готова заради тебе на все. Тільки накажи. Я все зроблю! — вигукнула дівчина.

— Тоді йди. Не муч ні себе, ні мене. Ми ніколи не будемо разом.

У Маріки перехопило подих. Слова злякано завмерли на губах. Вона помовчала і після паузи тихо мовила:

— Прощай. Більше я не докучатиму тобі.

Вона повільно вийшла з кабінету.

Гліб зітхнув із полегшенням. Неприємна розмова лишилася позаду. На щастя, у Маріки вистачило здорового глузду не влаштовувати сцен.

Прошко, мов тінь, чимчикував слідом за дівчиною. Йому хотілось утішити її, але він не міг знайти потрібних слів. Чорноока дикунка завжди подобалася йому, але він не сподівався, що вона зверне на нього увагу. Від прозірливого хлопчини не залишилось непоміченим, із яким відданим обожнюванням дівчина ставилася до Гліба. Як вірний служник, Прошко з мовчазною покірністю приймав першенство принца, але з почутого він зрозумів, що давні друзі серйозно посварилися. На відміну від Гліба, він сприйняв слова дівчини всерйоз. Маріка розривала колишні узи назавжди.