Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

сам не усвідомлював, що насправді його лякає залізний характер і невгамовна вдача юної подруги. Здавалося, що в світі не було такої небезпеки, перед якою вона могла б спасувати. Маріка ні в чому не знала міри. Вона була цілком незалежною й одчайдушно хороброю.

Гліб вирішив, що занадто довго потурав її капризам, і дівчина намислила, буцімто може робити все, що їй заманеться. Вона переступила рамки дозволеного. Чаша терпіння принца переповнилася. Врешті-решт, усьому є межа. Дружба дружбою, але вони вже не маленькї діти. Настав час поставити Маріку на місце!

Дізнавшись від Прошка, що Маріка збирається нанести йому візит, Гліб хотів ухилитися від зустрічі, та передумав, вирішивши не відкладати неприємної розмови. Слід було розставити всі крапки над «і».

Маріка збиралася до палацу ще до сніданку. Вона так нервувалася перед зустріччю з Глібом, що від хвилювання шматок у горло не ліз.

Позаяк Гліб приревнував її до княжича, значить, вона йому не байдужа. Колись вони розуміли одне одного з півслова. А якщо між ними пробігла чорна кішка, то виною тому придворні кралі, що так і увивалися навколо принца.

В цьому Маріка не сумнівалася. Він, наївний, не розумів, що їм потрібні його титул і багатство, та одного разу він прозріє й побачить, що тільки вона щиро кохає його самого: багатого чи бідного, знатного чи безвісного.

Маріка одягалась із особливою ретельністю, щоб ні в чому не поступатися придворним модницям. Яскраво-червона сукня, оздоблена витонченим золотим кантом, відтіняла смагляву матову шкіру. В густих чорних кучерях поблискувала нитка золотих бус. Маленькі ніжки, взуті в атласні туфельки, ступали так легко, що здавалося, Маріка не йде, а витає. Гордовита постава дівчини говорила про те, що вона народжена владарювати й повелівати.

Навіть служники та кучер не могли приховати захоплених поглядів. Ніхто й уявити не міг, що серце бідолашної дівчини стискається від страху. Ніколи ще Маріка не хвилювалася так перед зустріччю з Глібом. Знаючи за собою гріх уживати просторічні слівця в моменти сильного хвилювання, вона всю дорогу до палацу твердила собі, що мусить слідкувати за манерами та мовою. Сьогодні вона зобов'язана бути бездоганною.

Дворецький доповів про неї принцу. Маріка похапцем перехрестилась і ввійшла до кабінету. Гліб не поспішив їй назустріч, як раніше, й навіть не всміхнувся. Він спідлоба огледів гостю, ніби вона була звичайною відвідувачкою.

Холодний прийом не збентежив Маріку. Вона вірила, що розтопить лід в їхніх стосунках. Дівчина присіла в бездоганному реверансі.

Гліб уперше помітив, що вона і справді стає красунею. «Якби вона з'явилася на вечір у такому вигляді, то не тільки Милослав утратив би голову», — подумав він. А втім, сам він знав Маріку так давно, що сприймав її красу відсторонено, як знавець живопису оцінює гарну картину.

— Я прийшла попросити вибачення. Я щиро шкодую. Я не припускала, що все так обернеться, — намагаючись надати своїй мові вишуканості, сказала Маріка.

— Хіба? Ти хочеш сказати, що зіпсувала всім свято випадково? Не сміши, — різко заперечив Гліб.

— Ні. Я не хотіла псувати свята.

— Може, ти хотіла, щоб усі веселилися від душі, й тому з'явилась у непристойному вигляді? Ні, ти старалася піднестися над усіма. Мовляв, тобі все дозволено. Тобі чхати на правила. Сам принц тобі потурає й улаштовує для тебе вечірку. Нехай усі підладжуються під тебе. Ти особлива.

— Нічого подібного! Просто в мене не було часу перевдягтися, — виправдовувалася Маріка.

— Он як? Очевидно, запрошення, яке я послав за два тижні до свята, заскочило тебе зненацька. Півмісяця тобі не вистачило, щоб узути туфлі,— в'їдливо сказав Гліб.

Маріка була у відчаї. Всі спроби до примирення наражалися на глуху стіну. Гліб навіть не намагався її зрозуміти. Ще не вислухавши, він уже виніс їй вирок. Дівчина спересердя визнала:

— Згодна, я зробила дурницю, але я ж за тим і приїхала, щоб попросити вибачення.

— Зараз ти просиш вибачення, а завтра викинеш новий фортель. Справа не тільки у вбранні. Ти взагалі поводилась огидно. А історія з княжичем і взагалі не вкладається ні в які рамки. Не вистачало ще, щоб після балу люди поверталися додому покаліченими.

— Не я ж зламала йому ногу, — випалила Маріка і, згадавши про одкровення Прошка, про всяк випадок додала: — Він сам оступився. Ніхто в цьому не винен. Не треба було до мене чіплятися.

— Якби ти не кокетувала, він би до тебе не чіплявся. Я тебе попереджав, але ти все робиш на зло.

— Навіщо ти так говориш? Колись ми ділили з тобою і радощі, й біди, але ти все забув. Ти завжди занадто зайнятий. Для мене в тебе ніколи немає часу. Мені хотілося, щоб ти звернув на мене увагу! — вихопилось у Маріки.

— Тобі це вдалося, — з металом у голосі сказав Гліб.

Його важкий, чужий погляд не передвіщав нічого доброго. Дівчина відразу пожалкувала про сказане.

— Я не забув, що багато чим завдячую тобі, але в кожного з нас свій шлях. Ми вже не маленькі діти. В мене є державні справи, — вів далі принц.

«Дочка барона — також державна справа?» — ледве не зірвалось у Маріки з язика, та вона вчасно стрималась і з жаром промовила:

— Мій шлях біля тебе. Невже ти не розумієш, що я піду слідом за тобою хоч на край світу? Ніхто не любить тебе більше, ніж я.

Несподіване освідчення не втішило, а ще дужче засмутило Гліба. Все оберталося значно гірше, ніж він припускав.