Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

— …Ну, я й спробував. Хрусь… і нога навпіл, — мовив хлопець.

— Правда, чи що? — не повірила дівчина.

— Їй-бо!

— А може, це випадковість?

— Овва! А позавчорашній ураган?

— До чого тут ураган?

— Його також я наслав, — гордо мовив хлопчина.

Саватій із цікавістю слухав розмову, поки картина не померкла.

— Очевидно, це і є Прошко, — пояснив Зосим. — А знаєш, хто його співбесідниця?

Саватій подався вперед. Обпершись руками об підлокітники, маг витріщився на Зосима і здивовано промимрив:

— Невже?..

Зосим легким кивком підтвердив його здогадку.

— Саме так.

Чарівники помовчали.

— Ти хочеш сказати, що хлопчина насправді вірить у те, що це він став причиною урагану? — нарешті мовив Саватій.

— Очевидно, так і є.

— Свята простота! Це ж найскладніше заклинання. Він просто самовпевнений простак, і мені ще готували його в учні. Яке кричуще нахабство! Тепер я з чистою совістю відмовлю своєму знайомому.

— Даремно. Мені здається, ми, навпаки, мусимо вчепитися за цього Прошка. Він же справжній подарунок небес, — задумливо мовив Зосим.

— Ти жартуєш?

— Анітрохи. Завдяки йому наша юна чарівниця навіть не підозрює, що причиною всіх нещасть стала саме вона. Хіба ми не збиралися до слушного часу тримати дівчину в невіданні, що її наділено сильним магічним даром? Прошко, сам того не знаючи, добряче нам прислужився. Ми маємо забрати його на острів.

— Навіщо?! — вигукнув Саватій. — Яке нам діло до хлопчини! Нам треба повернути на острів дівчину.

— Якщо ми його покличемо, то вона також захоче потрапити сюди, — пояснив Зосим. — Ми не відмовимо в її проханні. Вона буде рада-радісінька й навіть не здогадається, що все це затіяно через неї.

— А якщо вона не захоче?

— Навряд. Ти ж знаєш, яка плата за магічний дар. Вона почувається ізгоєм серед людей.

Щоправда, в неї ще лишилися деякі уподобання, та це ненадовго. Так чи інакше, незабаром дівчина буде тут. Хоча навряд чи ця новина втішить нашого головного мага.

— Агрипа засмучений, але ми не можемо звинувачувати його в цьому. Бідолаха так і не отямився після фатальної помилки з Обранцем. Він усе ще не може вибачити собі, що віддав амулет дівчині.

— Через його переживання весь острів лихоманить. Невідомо, хто вносить більше розладу між магами: дівчина чи він, — похмуро пробурчав Зосим, але Саватій заступився за Верховного Чародія.

— Брате, ти несправедливий. Агрипа завжди був гарним правителем. Він щиро піклується про острів.

— Може, й так, але, як ти пам'ятаєш, на Раді ми прийняли рішення повернути дівчину на острів усупереч його бажанню. Запевняю тебе, він знайде тисячу недоліків у нашому плані, щоб відхилити його. Краще мовчати, поки все не буде готове до повернення юної чарівниці.

— Не думаю, що розумно діяти нишком. Це схоже на змову, — заперечив Саватій.

— Невже ти не розумієш, що Агрипа не може прийняти безпристрасного рішення!

— І все ж поки що посох влади в його руках, — підсумував їхню бесіду Саватій.

Ніщо не вічне в цьому світі, незмінною є тільки вічність. Молекули перебувають в русі, та вид і форма всіх предметів сталі. Й життя наше ось так — суцільна низка то падінь, то злетів. Нам планувати, тішитись, журитись, та пройде все, а Космос зовсім не помітить змін. Навчитися приймати як і успіхи, і втрати безсторонньо? На жаль, не дано нам цього, бо ми — молекули, що борсаються, й гадка лиш одна, що Всесвіт дослухається до них. Не втямити нам непохитність, сталість. Ми — не пустеля, ми — піщинки, що вітер носить над барханом. Усе наше буття є суєта і зміни. І слабнуть узи, вчора ще міцні. Неволею обернеться уподобання. А радість стане сумом, аби пізніш крізь хмаровиння туги засяяла промінням радість знов. До змін все схильним є, на лихо, на добро — бозна?

Раніше Гліба і Маріку пов'язувала тісна дружба, та рік у рік стосунки з дівчиною все дужче обтяжували принца. Дитинство минуло. Гліб вступив у пору змужніння. Його цікавила політика та справи королівства. Колишні пригоди здавалися страшною казкою. За турботами та заняттями він не помічав, як плине час, але Маріка не розуміла цього. Вона ображалася, коли вони не бачилися два-три тижні, й кожна їхня зустріч починалася з докорів.

Спершу Гліб стоїчно переносив невдоволення Маріки, адже свого часу вона врятувала йому життя й він мав бути їй завдячений. Але чим більше Маріка намагалась усовістити Гліба та прихилити до себе, тим ненависнішими йому ставали ці пута. Часи, коли кожна зустріч із дівчиною тішила його, канули в Лету. Тепер побачення з нею перетворилися на неприємний обов'язок.

Останнім часом навіть відданість Маріки викликала в Глібі роздратування. Він не помічав, як вона перетворюється на красуню, закохану в нього з усім запалом молодості. Для принца Маріка все ще залишалася дівчам-паливодою, готовим захищати його від усіх злигоднів. Він і