Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

Дивлячись, як дівчина обшукує кімнату, Агрипа беззвучно розсміявся, але тут же обірвав сміх. Прості смертні не відчувають, коли за ними спостерігають крізь магічний кристал. Дар дівчини день у день зростав. Залишати її серед людей ставало небезпечно. Агрипа всією душею противився її поверненню на острів. Верховного Чародія змагали погані передчуття.

Старий зробив жест рукою. Із темряви безшумно з'явився стрункий юнак. Весь цей час він покірно чекав, коли вчитель підкличе його. Терпіння та вміння бути непомітним — лише невелика частина чеснот, якими він досконало оволодів на острові. Юнак наблизився до вчителя й завмер, очікуючи вказівок.

Агрипа кивнув на магічний кристал.

— Поглянь.

Побачивши чорнооку дівчину, Азар зціпив зуби, та більше нічим не виявив своїх почуттів. На відміну від Маріки, він пам'ятав її візит на острів, як і те, що волею долі вона була його суперницею. Від самого народження Азара готували до того, щоб він обійняв посаду Верховного Чародія, та через безглузду випадковість дівчина також претендувала на посох влади.

Чотири роки тому Азар допоміг їй повернутися з острова до людей, наївно вважаючи, що більше їхні шляхи не перетнуться. Тоді його було суворо покарано, та в душі він аж ніяк не розкаювався. Покарання було занадто малою платою за звільнення від суперниці. До того ж, хоч як сердилися маги-правителі, його не покидало відчуття, що вчитель не засуджував його за здійснений вчинок.

— Її доведеться знову повернути на острів, — хрипко сказав Агрипа.

Азар мовчки вклонився, виявивши згоду. При цьому лице його залишалося байдужливим. Агрипа скоса поглянув на юнака і схвально подумав, що хлопець дечого навчився. У витримці йому не відмовиш.

— Ти ж не занадто бажаєш цього? — запитав Агрипа.

— Хто я, щоб потурати своїм бажанням? Я підкоряюся волі Ради, — шанобливо відповів юнак.

— Ти маєш рацію, мій хлопчику. Навіть маги не завжди вільні робити те, що їм хочеться, — зітхнув Агрипа.

Азар зрозумів, що вчитель на його боці.

Верховний Маг підвівся, і світіння кристала повільно згасло.

Маріку покинуло дивне відчуття чужої присутності. Вона переконувала себе, що все це їй лише здалось, але в глибині душі бринів тривожний сигнал. В її житті назрівали переміни. До лиха чи до добра? Вона була майже впевнена, що скоро духи подадуть їй знак.

До полудня небо посуворішало. Почався дощ. Стрімка нетривала злива була звичною для цієї пори року, та, очевидно, в небесній канцелярії щось переплуталось. Минали години, а дощ здавався нескінченним.

Каламутні струмені стікали по склу, через що світ за вікном був хистким і розмитим. Десь далеко гуркотів грім, але до замку докочувалося тільки незадоволене бурчання. Попервах вода накопичувалась у низинах, але надвечір розлилася майже по всьому двору, перетворивши його на невелике озеро.

У замку було темно, мов уночі. В кімнатах із полудня горіли свічки, тому вечір, який нарешті настав, здавався нескінченно довгим.

Маріка весь день провела у добровільному ув'язненні. Вона сиділа в напівтемряві, згадуючи своє коротке, але таке багате на події життя, що, як маятник, то підносилося до вершин щастя, то падало в безодню безталання. Одна подія змінювала іншу, й не можна було передбачити, що чекає попереду. Нерідко втрата оберталася знахідкою, а щастя — бідою.

Чотири роки тому Маріка думала, що знайшла рідну душу та дім. Але Агнеса виявилася чужою жінкою, що випадково трапилася на шляху, а дім — усього лиш стінами, в яких дівчина не зустріла ні любові, ні розуміння.

Її народження огортала таємниця, й вона була приречена блукати по світу в пошуках розгадки.

Внутрішній голос уже давно підмовляв Маріку вирушити в нові бурлакування, та думки про Гліба і Агнесу прив'язували дівчину до тутешніх країв. Сьогодні всі пута було разом скинуто. Більше її ніщо не тримало. Маріка не боялася позбутися ситого життя. Багатство ніколи не вабило її. Вона відчувала, що стала для всіх тягарем. Дім, де ти чужий, — не твій дім. Якщо б не злива, дівчина, не зволікаючи, зірвалась би в нові мандри, та небо розверзлося потоками води і змусило її затриматися, ніби давало знати, що в неї залишалася тут незавершена справа.

Великий підлоговий годинник пробив сім разів. Розмірений шум дощу заколисував. Маріка не помітила, як задрімала, згорнувшись калачиком на канапі. Їй снилося, що вона йде нескінченним лабіринтом із похмурими стінами, викладеними із грубо обтесаних каменів. Час від часу за поворотом вона бачить світло і з надією прямує туди, та щоразу знаходить лише смолоскип на початку нового коридору. Несподівано тихе потріскування смолоскипів порушив негучний стук.

Маріка прокинулася. Шум дощу за вікном нагадував тріск смоли в палаючих смолоскипах. У скло знову легенько стукнули. Значить, їй не почулося. Хтось кидав знизу камінці.

Дівчина підхопилася з канапи і підбігла до вікна. За пеленою дощу нічого не було видно. Маріка розчинила стулки вікна. Фіранки здибилися парусами. Порив вітру вистрілив у вікно картеччю крапель, обдавши дівчину холодними бризками.

— Хто там? — крикнула вона, вдивляючись у дощову завісу.

— Це я, — почула вона голос Прошка.