Анна Нікош - Мій Лев, Анна Нікош

Катя поверталася додому після зустрічі з подругою , яка допомагала обирати тканину для дитячого вбрання на весілля. Матвій мав нести обручки — і Катя уявляла його в крихітному піджаку, серйозного й зворушливого. Вона усміхалась сама до себе, несучи торбину з відрізами тканин.

У коридорі пахло лавандою — Лев знову увімкнув дифузор, бо «так спокійніше засинати». Катя зняла пальто, пройшла на кухню — і побачила його. Він стояв біля вікна, в одній футболці, з келихом води. Усміхнувся, коли почув її кроки.

— Ну що, знайшли тканину мрії? — спитав.

— І навіть дві. Не змогла вибрати, тому пошию два костюми.

Він підійшов до неї, взяв пакунок і поставив на стіл.

— Сідай. Я маю дещо сказати.

Катя насторожилась.

— Щось сталося?

— Ні. Навпаки.

Він дістав із кишені маленьку коробочку — не ту, з обручкою, ні. Цього разу — ключ.

— Це ключ від будинку. Нашого. Я давно знайшов місце — старий будиночок за містом, біля лісу. Я говорив із архітектором. Ми можемо перебудувати його, зробити великим, теплим, з садом, майстернею для тебе, кімнатою для малого… — він замовк, подивився їй в очі. — Я хочу родину. Справжню. Я хочу тебе, Матвія, і ще щастя — скільки дасть нам Бог. Я хочу, щоб наш дім був гніздом. І фортецею. І пристанню. Я готовий. І я хочу, щоб ти це знала.

Катя дивилась на нього — і не могла дихати. У її грудях щось затремтіло, як струна, яку хтось торкнув ніжно й впевнено.

— Лев…

— Я не прошу вирішувати все зараз. Я просто хочу, щоб ти знала: я йду вперед. І тягну тебе не за собою — а поруч. Бо ми разом.

Катя опустилась на стілець. У неї на очах блищали сльози. Вона згадала себе кілька років тому — самотню, розгублену, з дитям на руках і порожнім серцем. І згадала себе тепер — з мрією, яку вже не страшно мріяти.

— Я хочу цього. Я хочу бути з тобою. У великому домі. З Матвієм і його іграшками . З квітником і кухнею, де пахне яблучним пирогом. Зі сварками за дрібниці й примиреннями біля каміна. З тобою, Леве. Я готова йти з тобою вперед.

Він нахилився, поцілував її в чоло.

— Тоді вперед.

Катя стиснула в руках ключ. Маленький, металевий, теплий. І знала — це не просто від дверей. Це ключ до нового життя.