Анна Нікош - Мій Лев, Анна Нікош

Олексій сидів за столиком у кафе біля суду, пив чорну каву і поглядав на годинник. Він прийшов раніше, як завжди, коли щось його непокоїло. У нього вже тричі дзвонив телефон — адвокат, мати, якийсь знайомий, але він не відповідав. Очікував лише одну зустріч.

Лев з’явився несподівано, мовчки. У сірому пальті, з прямою поставою, з тим спокійним, майже холодним поглядом, у якому вже не було питань. Лише чітка позиція.

— Привіт, — сказав він просто.

Олексій хмикнув і кивнув на вільний стілець.

— Не думав, що ти захочеш говорити. Тим паче — зі мною.

— Я не хочу. Але треба.

Лев сів, поклав на стіл теку з документами. Не торкався кави, не робив зайвих рухів.

— Я знаю про твій позов. І про фальшиві довідки. Про “свідків”. І про “нестабільність” Каті. Знаю прізвища лікарів, які підписали ці папери. Всі вони — або твої знайомі, або куплені. Докази в мене на руках.

Олексій стиснув щелепи.

— Ти думаєш, можеш мене залякати?

— Ні. Я просто кажу, що в тебе є два виходи.

Лев відкрив теку, але навіть не глянув усередину. Йому не треба було. Все, що він мав сказати, було вже давно в ньому.

— Перший: ти йдеш до суду, тягнеш цю комедію до кінця. Програєш, бо я не дам тобі прикритись брехнею. Ти втратиш довіру не лише Каті, а й свого сина. Бо колись йому розкажуть — і він дізнається, як ти хотів відібрати його в  мами. Шлях назад закриється. Назавжди.

Пауза. Лев глянув Олексію в очі — прямо, жорстко, не здригаючись.

— Або другий: ти забираєш позов. І вчишся жити без Каті. Але — з сином. Бо в цьому житті, якщо ти збережеш трохи гідності, буде місце для Матвія. І тобі буде місце в його серці.Як для батька. Не ворога. Не маніпулятора. Живи своє життя, як  просто чоловік, який достойно визнав поразку і почав будувати нове.

Олексій знехотя розсміявся. Гірко. Без радості.

— І що ти такий правильний? Думаєш, вона вибрала тебе — і цього досить?

— Ні, — відповів Лев тихо. — Вона вибрала себе. І сина. А я просто пішов поруч. І буду поряд, хоч би що ти робив.

Настала тиша. У кафе за сусіднім столом хтось засміявся, офіціант поставив каву на інший столик. Світ крутився далі.

Олексій подивився вбік. Його очі більше не були злими — лише втомленими.

— Я… не знаю, як жити без неї. Але, здається, ти знаєш, як жити з нею. Бережи її.

— Бережу, — відповів Лев. — І берегтиму, не сумнівайся.

Він підвівся, лишив теку на столі.

— У тебе є три дні, щоб зробити вибір. Інакше — ми йдемо до кінця. Але тоді дороги назад справді не буде.

Він пішов, не оглядаючись.

Олексій залишився сидіти сам. Довго. Потім узяв теку, відкрив її, переглянув кілька сторінок — і вперше за багато місяців зрозумів, що гра закінчилася.

І що тепер — або він стане батьком, або так ним і не стане ніколи.