Лада Короп - Терпкий смак твого кохання , Лада Короп

  Рита сиділа за своїм столом, занурена в рутинні завдання. М’яке світло офісу створювало затишну атмосферу, але думки її були далеко — вона мріяла про те, як провести вихідні, гуляючи з Надійкою у парку. Раптом у дверях з’явилася фігура, яка змусила її серце зупинитися на мить. Це був Андрій. Він виглядав, так само як і завжди — із легкою усмішкою, що не могла приховати певної напруги. Рита відчула, як у неї перехопило подих. Не минуло й пів року з моменту їхнього розлучення, але вона все ще пам’ятала кожен момент, коли вони разом сміялися, сперечалися, обіймалися. 

— Привіт, Рито, — мовив Андрій, стоячи на порозі, наче не знав, чи може увійти. Його голос звучав знайомо, але в ньому була якась нова нотка — суміш жалю і рішучості. 

— Привіт, Андрію. Що ти тут робиш? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій. Вона швидко повернулася до комп’ютера, сподіваючись, що це допоможе приховати її неспокій. 

— Мені потрібно поговорити, — сказав він, зайшовши до кабінету. Рита знову підняла погляд. Його очі, колись такі знайомі, тепер здавалися їй чужими. 

— Про що? — неохоче запитала вона, відчуваючи, як всередині неї наростає тривога. Андрій зітхнув, сідаючи на стілець навпроти. 

— Про нас. Я знаю, що ми розійшлися, але… я багато думав останнім часом. Хочу прояснити деякі речі. Рита відчула, як серце забилося швидше. Вона не була готова до цього. 

— Андрію, я… я не думаю, що це хороша ідея. Ми вже зробили свій вибір. 

— Так, я знаю, — відповів він, схиливши голову. “Але я хочу, щоб ти знала — я не прийшов, щоб просити повернутися. Я просто… хочу просити вибачення. За все. В її серці щось стиснулося. Вибачення? Це те, що вона чекала? Але навіть якби вона і хотіла, щоб він повернувся, чи могла б вона? 

— Це не просто так, Андрію. Ми не можемо повернутися до минулого. Це вже не наша історія. 

— Я розумію, — тихо сказав він. 

— Але я хочу, щоб ти знала, що я ціную те, що в нас було. Я не можу знищити це, просто так. І мені шкода, що ми не змогли бути тими одне для одного, кого потребували. Рита відчула, як сльози підступають до очей. Вона не хотіла плакати, але слова Андрія, як стріли, влучали в саме серце. 

— Я просто хочу рухатися далі, Андрію. І ти також. Це найкраще для нас обох. Він кивнув, хоча в його очах читалася глибока печаль. 

— Так, мабуть, ти права. Але я сподіваюся, що одного дня ми зможемо залишити це позаду, без образ і з вдячністю за те, що було. Рита мовчала, намагаючись знайти правильні слова. Вона знала, що це прощення — перший крок до нового життя, але як важко було відпустити! 

— Дякую, що прийшов, — нарешті промовила вона. Це важливо для мене. Андрій посміхнувся, але його усмішка була сумною. 

— Рито, єдине що я попрошу тебе, якщо дозволиш. — Кажи, що саме. 

— Чи можна мені хоча б у вихідні бачитися з Надійкою? 

— Навіщо? 

— Я дуже прив'язався до неї.... 

— Мені треба подумати, — строго відповіла Рита. 

— Добре. Ну тоді щасти тобі. Сподіваюся ми не будемо ворогами. Вона кивнула, слідкуючи, як він виходить з офісу. Коли двері за ним закрилися, Рита зрозуміла, що в її серці залишилося щось — не радість, не сум, а спокій.