про те, що кожна з цих екстравагантних істот має свої особливі риси, так, деякі живуть лише під вільхами, деякі — тільки на нагрітих сонцем скелях, на пустирищах або на болотах. Описуючи їхнє попереднє життя у вигляді гусениць, Альфонсо розповів, що майже всі вони харчуються більш-менш однаковим кормом, корінням пирію, вербовим листям, барбарисом чи зів’ялим листям ожини, і, натрапивши на корм, їдять його, як сказав Альфонсо, аж поки не зомліють, тоді як метелики за все своє життя вже нічого не їдять і спрямовані лише на те, щоб якомога швидше взятись за розмноження. Тільки спрага часом допікає їм, тож іноді трапляється, що в період посухи, коли вночі довгий час не випадає роса, вони збираються цілою хмарою й гуртом вирушають на пошуки найближчої річки або струмка, де при спробі сісти на проточну воду багато з них тоне. А ще мені запам’яталося зауваження Альфонсо про те, що міль має надзвичайно гострий слух, сказав Аустерліц. Ці комахи спроможні розпізнати на великій відстані крики летючих мишей, і він, Альфонсо, мав можливість спостерігати, як щовечора, коли економка виходила надвір і скрипучим голосом гукала свою кицьку Енід, вони вилітали з кущів і забиралися геть під затінок дерев. Удень, сказав Альфонсо, вони ховаються і сплять попід камінням і в розщелинах, у сухому листі на землі чи в кронах дерев. Коли їх знаходиш, то більшість із них перебувають у стані заціпеніння, а перед пробудженням вони починають тремтіти або ж стрибають по землі, судомно ворушачи крильцями й лапками, перш ніж зможуть злетіти. Температура їхнього тіла досягає тоді тридцяти шести градусів, як і в ссавців та в дельфінів, а також в тунців на повній швидкості. Тридцять шість градусів — то рівень температури, сказав Альфонсо, який у природі не раз виявлявся особливо сприятливим, своєрідний магічний поріг, і часом мені спадало на думку, так казав Альфонсо, сказав Аустерліц, що всі нещастя людей пов’язані з тим, що колись відбулося відхилення від цієї норми, і відтоді люди постійно перебувають у стані легкої гарячки. Аж до світанку, сказав Аустерліц, сиділи ми тієї літньої ночі на скелястому виступі високо над гирлом Маутаха й дивилися, як злітаються до нас нічні метелики, напевне, не менше десяти тисяч, як оцінив Альфонсо. Світлові лінії, які так зачаровували Джеральда, всі ці сяйливі кола, струминки й спіралі, що ніби тягнуться за ними, насправді не існують, пояснив Альфонсо, а є лише фантомними слідами, спричиненими інертністю нашого ока, яке гадає, що досі бачить певний відблиск у тому місці, де на якусь частку секунди зблиснула в променях лампи комаха, що якраз там пролітала й тепер уже зникла. Саме через такі нереальні явища, сказав Альфонсо, такі спалахи ірреального у світі реальності, через такі світлові ефекти серед пейзажу, що розгортається перед нашим поглядом, чи в очах коханої людини, спалахують наші найглибші почуття, або принаймні за такі ми їх сприймаємо. А проте, хоч пізніше я й не звернувся до вивчення природничих наук, сказав Аустерліц, багато чого з того, що розповідав Альфонсо про зоологію та ботаніку, збереглося у мене в пам’яті. Лише кілька днів тому я знову звернувся до того уривку в Дарвіна, який мені колись показував Альфонсо і де біля південноамериканського узбережжя годинами пролітала зграя метеликів, що розтяглася на десятки миль, і навіть у підзорну трубу було неможливо угледіти якийсь просвіт серед цієї ряхтливої хмари. Особливо незабутнім було для мене те, як Альфонсо розповідав нам тоді про життя і смерть молі, тож і досі серед усіх живих створінь я ставлюся до метеликів із найбільшим благоговінням. У теплі місяці частенько буває так, що той чи той нічний метелик із невеликого палісадника, розташованого за моїм домом, помилково залітає до мене в квартиру. Тож коли вранці я прокидаюся, то бачу, як він тихо сидить собі десь на стіні. Вони знають, як то мені здається, сказав Аустерліц, що вони заблукали, бо якщо їх не випустити обережно на вулицю, вони завмирають і не ворушаться, аж поки не спустять духа, і так вони й далі висять, вчепившись своїми крихітними, застиглими в передсмертній боротьбі кігтиками, на місці свого нещастя, за яке тримаються до кінця життя, аж поки протяг не зірве їх і не закине в запилений кут.
Часом, побачивши такого загиблого в моїй квартирі метелика, я запитую себе, якого роду страх і біль відчували вони тоді, коли заблукали. Як я знаю від Альфонсо, сказав Аустерліц, немає жодної причини відмовляти маленьким створінням у наявності в них душі. Не лише ми зі своїми проявами почуттів, пов’язані протягом багатьох тисячоліть із собаками й іншими домашніми тваринами, бачимо вночі сновидіння, а й інші ссавці, миші й кроти під час сну, як то можна спостерегти за рухами їхніх очей, перебувають у світі, що існує винятково всередині них, і хтозна, сказав Аустерліц, можливо, і міль бачить сновидіння, і навіть качан салату на городі, коли вночі дивиться на місяць. Я сам за ті тижні й місяці, які мав нагоду провести в домі Фіцпатриків, навіть посеред дня нерідко мав відчуття, ніби бачу сон, сказав Аустерліц. Краєвид із кімнати з блакитною стелею, яку Адела завжди називала моєю, був близький до нереального. Я бачив згори верхівки дерев, переважно кедрів та піній, які здавалися суцільним морем зелених пагорбів, що від дороги, яка проходила попід будинком, спускалися до берега річки, бачив темні складки гірських масивів на іншому березі й годинами спостерігав, як разом із часом доби та погодними умовами невпинно змінювалося Ірландське море. Як часто я стояв перед відчиненим вікном, неспроможний сформулювати жодної думки, дивлячись на це постійно мінливе дійство. Вранці там за вікном було видно тіньову сторону світу, повітря збиралося над водою сірими пластами, а по обіді часто з північно-західного напрямку з-за обрію з’являлися білосніжні купчасті хмари, які насувалися й громадились одна на одну, цілі гори й стрімчаки, що сягали все вище й вище, так високо, сказав мені якось Джеральд, сказав Аустерліц, як вершини Анд і Каракоруму. А потім вдалечині знову повисали пасма злив, від моря сунули вони до берега, ніби важкі завіси в театрі, а осінніми вечорами на пляж накочувались тумани, збиралися біля гірських схилів і проповзали в долину. Зате в погожі літні дні над усією бухтою Бармута ширилося таке рівне сяйво, що поверхні піску і води, суходолу і моря, неба й землі годі було
