Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

розрізнити. У перламутрово-сірому серпанку розчинялися всі форми і барви: не було ані контрастів, ані відтінків, лише плавні, пронизані світлом переходи, суцільна каламуть, із якої виринали майже зовсім невловні з’яви, і, дивним чином, я добре пам’ятаю, що саме ця невловність усіх проявів дала мені відчути щось на кшталт вічності. Одного вечора, після того, як у Бармуті були зроблені необхідні закупи, ми всі гуртом, я, Адела, Джеральд і песик Тобі піднялися на довгий пішохідний міст, що проходив паралельно до залізничного мосту, і, як я вже згадував, сказав Аустерліц, перетинав гирло Маутаха, яке в цьому місці було завширшки понад милю. Заплативши там по півпені за особу, можна було сидіти на захищеній з трьох боків від вітру й негоди лавці, що нагадувала кабіну, сидіти спиною до суходолу, а обличчям до моря. Закінчувався один із чудових днів бабиного літа, нас обвівало свіже й солоне морське повітря, у вечірньому світлі струмував приплив, виблискуючи, як зграя макрелі, яка пробивалася попід мостом проти течії, ще й з такою силою і швидкістю, що можна було подумати, ніби, навпаки, нас виносить на човні у відкрите море. Ми тихо сиділи вчотирьох, аж поки не зайшло сонце. Навіть завжди неспокійний Тобі, який мав такий самий дивний віночок із шерсті довкола морди, як і той песик, що сидів на руках у дівчинки з Вернуї, завмер біля наших ніг і благоговійно дивився у височину, де догорало денне світло, а в повітрі шугало безліч ластівок. За якийсь час чорні точки, що вимальовували петлясті траєкторії, ставали дедалі меншими й меншими, а Джеральд запитав, чи знаємо ми, що ці пташки не мають на землі місць для сну. Коли вони відірвуться від землі, сказав він, взявши Тобі до себе на коліна й почісуючи йому підборіддя, то вже ніколи не торкаються її знову. Тож коли наближається ніч, вони підіймаються на дві-три милі в небо й ширяють там, лише раз-по-раз змахуючи розпростертими крилами, й описують широкі дуги аж до світанку, а потім знову спускаються до нас. — Аустерліц настільки захопився своєю валлійською історією й так захопив мене самого, що ми й не помітили, як стало вже дуже пізно. Кожен, хто хотів, уже випив по останньому колу, всі відвідувачі, окрім нас, уже давно пішли. Бармен уже позбирав зі столів склянки та попільнички й попротирав їх ганчіркою, підрівняв стільці й тепер чекав біля виходу, тримаючи руку на вимикачі, бо після нас він хотів уже зачиняти. Те, як він із затуманеним від утоми поглядом і з ледь похиленою набік головою сказав до нас: Good night, gentlemen, — видалося мені проявом надзвичайної поваги, ледве не виправданням чи благословінням. Не менш ввічливим і привітним був до нас незабаром і Перейра, виконавчий директор готелю Great Eastern, коли ми спустилися у вестибюль. У білій, накрохмаленій сорочці та сірій камізельці, з волоссям, зачесаним на бездоганний проділ, він стояв за стійкою рецепції, чекаючи на клієнтів; то був той рідкісний і часом дещо загадковий тип людей, подумав я, поглянувши на нього, які ніби створені для своєї посади, і, дивлячись на них, годі уявити, що вони можуть відчути потребу ненадовго прилягти. Після того як я домовився з Аустерліцом про завтрашню зустріч, Перейра, попередньо поцікавившись, чи мені нічого не потрібно, супроводив мене по сходах на другий поверх до мого номеру, оздобленого винно-червоним оксамитом і парчею та обставленого меблями з червоного дерева, де я просидів до третьої години ночі за письмовим столом, на який падало блякле світло від вуличних ліхтарів, — чавунний радіатор опалення стиха поклацував, а по Ліверпуль-стрит зрідка проїздили чорні таксівки, — щоби принаймні кількома словами й окремими, незв’язними реченнями занотувати все те, що розповів мені за вечір Аустерліц. Наступного ранку я прокинувся пізно й після сніданку довго читав газети, у яких, окрім звичних повідомлень про так звані поточні події в країні та світі, натрапив на замітку про одного простого чоловіка, котрий після смерті своєї дружини, яку доглядав з незмірною самовідданістю протягом тяжкої й тривалої хвороби, впав у таку глибоку жалобу, що врешті вирішив вкоротити собі віку, причому за допомогою ним власноруч виготовленої гільйотини, яку він вбудував у бетонну стіну сходів до підвалу за своїм будинком у Галіфаксі; ця гільйотина, після того, як чоловік зважив усі інші можливості, здалася йому як ремісникові найнадійнішим інструментом для реалізації його задуму, і справді, саме біля такої машини для обезголовлення, — що, як ішлося у дописі, мала надзвичайно надійну будову й була продумана до найменших деталей, і, як особливо наголошувалося, була оснащена косим лезом, яке заледве могли підняти двоє дужих чоловіків, — його врешті знайшли з відрубаною головою, а його задубіла рука й досі стискала обценьки, якими він перекусив дріт. Аустерліц зайшов за мною близько одинадцятої години. Я розповів йому цю історію, коли ми йшли через Вайтчепел і Шордич, спускаючись до річки, довгий час він мовчав, можливо, тому — як я пізніше сам собі закидав, — що підкреслювати абсурдність цього випадку здалося йому несмаком. Лише внизу, на березі річки, де ми зупинилися на якусь хвилинку, дивлячись на сіро-бурі води, що проносилися повз нас кудись углиб країни, він, дивлячись просто на мене, як то він часом робив, широко розплющеними, настрашливими очима, сказав, що здатний добре зрозуміти теслю з Галіфакса, адже що може бути гіршим, ніж зіпсувати кінець і без того нещасливого життя. Решту шляху ми йшли мовчки, повз Ваппінґ, Шедвелл і далі вниз за течією аж до тихого басейну, у якому відбивалися високі офісні будинки Доклендса, до якого за річковим заломом вів пішохідний тунель. На тому боці ми через Гринвіцький парк піднялися до Королівської обсерваторії, де в такий холодний передріздвяний день не було майже жодного відвідувача. Принаймні я не пригадую, щоб за ті години, які ми там провели, роздивляючись, кожен окремо, виставлені у вітринах майстерно виготовлені спостережні й вимірювальні прилади, квадранти й секстанти, хронометри та маятникові годинники, ми бодай когось зустріли.

Лише у восьмикутній зоряній залі, розташованій над квартирою придворного астронома, коли ми з Аустерліцом поступово знову зав’язали обірвану розмову, там показався, якщо не помиляюся, самотній японець, що здійснював навколосвітню подорож, і після того, як він беззвучно й несподівано виник на порозі та обійшов один раз порожню восьмикутну залу, він зник, попрямувавши далі за зеленою вказівною стрілкою. У цьому приміщенні, яке було, як зауважив Аустерліц, ідеальним для своїх потреб, я захоплювався