Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

душ, що знемагали там у невір’ї. У кімнаті Евеліна не було ні фіранок, ні будь-яких меблів, оскільки він не хотів даремно вживати речі, навіть якщо йшлося про річ, придбану давним-давно, і потрібно було лише перенести її з іншої частини будинку. На паркеті вздовж стіни, де він постійно ходив, багато років тому заради збереження підлоги чоловік розпорядився покласти вузьку смужку лінолеуму, яка за весь цей час так затерлася від його шаркаючих кроків, що від її квіткового орнаменту годі було щось розпізнати. Тільки тоді, коли протягом кількох днів температура на термометрі, закріпленому на віконній рамі, опускалася ополудні до п’ятдесяти градусів за Фаренґейтом, економці дозволялося розвести в каміні крихітний вогонь, який горів практично ні з чого. Заради економії світла спати Евелін завжди лягав із настанням темряви, тобто взимку — вже о четвертій пополудні, хоча лежання означало для нього ще більші тортури, ніж ходіння, бо, попри свою цілковиту знеможеність після безкінечного ходіння, він здебільшого довго не міг заснути. Крізь ґрати вентиляційної шахти, яка поєднувала його спальню з вітальнею і мимоволі функціонувала як переговорний пристрій, було чути, як він годинами кликав різних святих, а особливо, якщо мене не зраджує пам’ять, мучениць Катерину та Єлизавету, що прийняли смерть у жахливих мордуваннях, він просив їх замовити за нього слово перед його евентуальним, як він висловлювався, представленням перед суддівським троном небесного Господа. — На противагу дядьку Евеліну, — так за якийсь час продовжив Аустерліц свої, вочевидь, дуже зворушливі для нього спогади про Андромеда-Лодж, діставши з внутрішньої кишені піджака щось на кшталт гаманця, у якому були декілька фотографій завбільшки з поштівку, — отже, на противагу дядькові Евеліну, сказав Аустерліц, старший за нього років на десять двоюрідний дід Альфонсо, який продовжував природознавчу лінію Фіцпатриків, виглядав ще досить молодо. Він завжди був у якомусь просвітленому настрої й здебільшого проводив час просто неба, влаштовував далекі екскурсії, навіть коли була негода, або ж сидів, коли було погідно, у своєму білому халаті з солом’яним брилем на голові десь неподалік від дому на розкладному стільці й розважався аквареллю. При цьому він завжди був в окулярах, у яких замість скелець була напнута сіра шовкова тканина, так пейзаж можна було бачити ніби за тонкою вуаллю, й водночас барви ставали бляклими, а вагомість світу розчинялася просто на очах.

Картини, які Альфонсо переносив на папір, сказав Аустерліц, були, власне, лише натяками на картини, тут — крутий стрімчак, там — чагарник, купчаста хмара — і не більше, майже безбарвні фрагменти, втілені в прозорому кольорі, утвореному з кількох крапель води та одного грана гірської зелені чи голубино-синьої барви. Пригадую, сказав Аустерліц, як одного разу Альфонсо, звертаючись до свого двоюрідного онука й до мене, зауважив, що нашим очам все здається побляклим і що найгарніші барви здебільшого вже зникли або ж їх можна відшукати лише там, де їх ніхто не бачить, — у підводних садах глибоко під поверхнею моря. У дитинстві, сказав він, у Девонширі й Корнуоллі, гуляючи попід крейдяними скелями, де за мільйони років морські хвилі вимили в камені й відшліфували порожнини й цілі басейни, він захоплювався безкінечним розмаїттям переходів рослинних, тваринних і мінеральних форм, зооїдами, коралінами, морськими анемонами, морськими віялами й морським пір’ям, коралами та ракоподібними, яких двічі на добу затоплював приплив, омиваючи довгими пасмами водоростей, а потім, коли вода сходила, вони знову відкривалися сонцю й повітрю у своїх скельних чашах, виграючи всіма кольорами спектру — синьо-зелені, шарлатові й рубінові, сірчано-жовті та оксамитово-чорні — і розкриваючи перед світом свої неймовірні, райдужні форми життя. Строката облямівка здіймалася й опускалася разом із припливами й відпливами, вона покривала тоді все південно-західне узбережжя острова, і ось, менш ніж за пів століття, через нашу пристрасть до збирання та інші завади і впливи, які важко вирізнити, всю цю розкіш було майже повністю знищено. Іншим разом, у безвітряну й безмісячну ніч двоюрідний дід Альфонсо піднімався на один із пагорбів за домом, щоб поспостерігати кілька годин за загадковим світом молі. Більшість із нас, сказав Аустерліц, нічогісінько не знає про міль, окрім того, що вона нищить одяг і килими й тому з нею слід боротися за допомогою камфори й нафталіну, тоді як насправді міль є одним із найдавніших і найдивовижніших видів тварин за всю історію природи. Невдовзі після того, як опустилася темрява, ми вже сиділи на скелястому виступі високо над садибою Андромеда-Лодж, під нами були круті схили, а перед нами — нескінченна пітьма, що простяглася далеко над морем, і щойно Альфонсо розпалив гасову лампу з жаровою сіткою, встановивши її в невеликому плескатому заглибленні, обабіч якого росли кущі вересу, аж тут почали з’являтися нічні метелики, хоча, піднімаючись вгору, ми не бачили жодного. Але тепер вони летіли цілими зграями, виписуючи тисячі дугастих траєкторій, петляючи й звиваючись, аж поки не посипалися на світло, як сніжинки, утворюючи беззвучну заметіль, тим часом інші, тріпочучи крилами, повзали по лляному рушнику, розстеленому під лампою, або ж, знеможені від несамовитого кружляння, опускалися в сірі заглиблення складених стосом упаковок з-під яєць, які для їхнього захисту Альфонсо зложив в окремому ящику. І хоча я добре пам’ятаю, що ми обоє, я і Джеральд, не переставали дивуватися розмаїттю цих безхребетних, зазвичай прихованих від людського ока, і що Альфонсо дав нам доволі часу просто надивитися на них і начудуватися, проте зараз я вже не пригадую, які саме види молі прилетіли тоді до нас, чубатки тополині, можливо, чубатки березові, а ще ведмедиці-гери й совки великі похмурі, металовидки й совки-іпсилон, бражники молочайні й бражники дубові, п’ядуни й стрічкарки, мертві голови й тонкопряди хмелеві; у кожному разі там були десятки видів, такі різні за зовнішнім виглядом і поведінкою, що ні я, ні Джеральд не могли їх усіх запам’ятати. Деякі з них мали комірці та накидки, ніби шляхетні панове, що йдуть до опери, як сказав одного разу Джеральд; в інших було просте однотонне забарвлення, проте коли вони починали ворушити крильцями, можна було побачити з-під низу фантастичні поперечні й хвилясті лінії, тіні, серпоподібні плямки та світлі місця, цяточки, зигзагоподібні смужки, тасьми, прожилки й такі кольори, які годі уявити, мохово-зелений із синюватим відливом, помаранчево-коричневий та шафраново-червоний, глинисто-жовтий і атласно-білий, а ще металічний блиск, ніби від шару латуні чи золота. Багато з них ще хизувалися неторканим вбранням, тим часом інші, коротке життя яких вже майже проминуло, з’являлися обшарпаними й обірваними. Альфонсо розповідав