astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- А звідсіля у місто можна буде вибратися? – раптом насторожився Курт, тому що йому на мить здалося, що він потрапив не то у в’язницю, не то на якийсь таємний об’єкт.

- Звісно, але у вільний від тренування час. Тільки не думаю, що Ви цього захочете.

- Чому?

- Відверто кажучи, даний планетоїд – це глибока провінція і у його крихітних  туристичних містечках зовсім немає цікавих розваг. Тому, щоб весело провести час, варто лише завітати до сусіднього поселення, яке складається з кількох великих готелів. На глайдері туди не більше кількох стандартних хвилин льоту або ж можна буде спуститися до їхніх підземних ярусів швидкісним ліфтом з нашого котеджу. Оскільки, це поселення знаходиться нижче по схилу, то сполучене з нашим системою ліфтів та  підземних переходів. Хоч Луна-202 і невеликий штучний планетоїд з доволі розвиненою інфраструктурою, але не варто його порівнювати з густо заселеним Альбасисом… Хоча, життя тут також може бути доволі комфортним, - такою була відповідь Еміля Верньє на запитання Курта. – А тепер, пропоную Вам піти зі мною до технічного відсіку, щоб познайомитися з тренерами та пілотами нашої команди.

- Так, звісно, - погодився Курт і натягнуто посміхнувся. Його тривога так нікуди і не поділася, але він впевнено рушив слідом за хлопцем.

Коли ж вони обоє зайшли до нового приміщення, то їх зустрів цілий натовп людей. Як зрозумів Курт, всім їм було цікаво побачити його. Високі хлопці у чорних комбінезонах оздоблених купою рекламних нашивок, вишитими платиновими зірками та трикутною емблемою з написом «BLACK ARMADA», були пілотами-гонщиками. Інші ж люди були одягнені у звичайні робочі комбінезони і належали до технічного персоналу, який обслуговував космічний транспорт, на якому змагалися пілоти.

Всі вони з цікавістю дивилися на новоприбулих, а дехто з них, особливо жіноча частина персоналу, почали перешіптуватися. Все це тривало доти, аж поки з цікавого натовпу не вийшли уперед два чоловіка. Один був високий, смуглий і зовні мав схожість з Емілем Верньє, а другий – низенький та лисий, з хитрими очима, які пильно та дещо прискіпливо розглядали Курта. На вигляд їм обом було десь за сорок років.

Після невеликої паузи, Еміль Верньє вирішив представити їх Курту:

- Анрі Верньє та Джон Беккері – тренери команди «BLACK ARMADA». Тож, залишаю Вас у їхніх надійних руках. Мені ж час йти у інших справах, тож зустрінемося іще трохи згодом для узгодження деяких формальностей.

- Гаразд, - кивнув Курт, а юний помічник графа Віктора ікт Раука швидко рушив до свого глайдера, - до зустрічі.

- Раді вітати Вас, пане Метьюз, на нашій тренувальній базі, - промовив Джон Беккері.

Якусь мить Курт пильно дивився на нього і таки згадав де раніше бачив його обличчя. Свого часу, цей кругленький та невисокий чоловічок був дуже відомим пілотом-гонщиком. Хоч змагався він недовго і через серйозну травму змушений був завершити свою кар’єру пілота, але багатьом глядачам та фанатам малих космічних перегонів він запам’ятався своїми неймовірно карколомними і складними маневрами на треку.

- Я Вас знаю… Ви – той самий славнозвісний Джон Беккері на прізвисько «Дзиґа»… - ніяково промовив хлопець. – І, у порівнянні з Вами, я – лише малий «школяр» з доволі скромними здібностями… Називайте мене просто Курт.

- Гаразд, «просто» Курт, - кивнув давній чемпіон. А потім додав: - Якщо старатимешся, то зовсім скоро перевершиш мене. І я б не назвав твої здібності скромними, оскільки вже досить давно спостерігаю за тобою під час гонок і та аварія, у якій ти постраждав, думаю, стала тобі гарним уроком та цінним досвідом. А, я ж, лише дуже вдячний випадку, який прислав тебе сюди. Це просто неймовірно. Я і досі не можу збагнути, чому «RED SPRINTERS» відмовилися від тебе через звичайну аварію, які постійно відбуваються на треку. Невже заради більш «зіркових» пілотів?

- Мабуть, пане Беккері, - відповів Курт з сумною посмішкою на устах. Він і досі вважав одностороннє розірвання контракту підлою зрадою. Якщо такі дії керівництва своєї старої команди він ще міг якось зрозуміти, то те, що ніхто з його колег-пілотів, з якими він пліч-опліч змагався на треку з одними і тими ж самими суперниками, і досі не зв’язався з ним – було щось на кшталт особистої образи. Скоріш за все, про нього просто вирішили забути, назавжди «списавши» до «команди», так званих «збитих льотчиків». Тільки він навідріз був з цим не згодний. – Але більше я не буду нерозважливим та не підставлятиму спину супернику, який спонтанно та невпевнено «атакує». Ті кілька доль секунди ледь не коштували мені життя…

- Саме так. І я радий, що ти це розумієш. Сподіваюся, що ти скоро набудеш «робочої» форми, оскільки під час тренувань не даватиму тобі спуску так само, як і іншим пілотам нашої команди.

- Звісно, - погодився Курт. А потім таки вирішив запитати про те, що йому не давало спокою: - А чому з усіх кандидатів на місце у команді Ви вирішили обрати саме мене?

- Не було ніяких кандидатів, - промовив тренер і виразно глянув на свого колегу Анрі Верньє. – Оскільки, наша команда не є популярною, то скоріше, ми пропонуємо гонщикам з інших більш-менш відомих команд місце у нас, а не вони – нам свої послуги. Ти ж сам звернувся до нас по роботу, а ми і власник радо погодилися тобі її надати. Сподіваюся, що ти легко знайдеш спільну мову з членами нашої команди, а особливо – з пілотами. Сам  знаєш, що вони у нас норовливі.

- Звісно, - кивнув Курт, - інакше – ми просто не зможемо результативно змагатися з своїми суперниками. Як-не-як, а команда – це єдиний «організм», усі частини якого повинні працювати злагоджено.

- Чув, Альсесе? – раптом звернувся Джон Беккері до одного з пілотів, які мовчки та з цікавістю спостерігали за новим гонщиком. – Тебе – це особливо стосується. Постійно у найвідповідальніший момент гонки летиш уперед зажмуривши очі і ні про що не думаєш.

- Та ну? – зухвало задер голову високий молодий пілот, а потім з деяким презирством зиркнув на Курта. – Ви хочете сказати, що він теж думає, коли до фінішу залишаються лічені кола?