Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

— Та зрозумів я, зрозумів! — прогарчав брат у відповідь і вийшов слідом за Михайлом.

— Дай телефон! — швидко піднялася на ноги та навіть без дозволу полізла в кишеню штанів Кирила, щоб дістати потрібний гаджет.

Руки тряслися, коли я тикала по екрану, набираючи номер, навіть майже не здивував той факт, що я чомусь пам'ятала його напам'ять. Міряла кроком намет, чуючи одні тільки гудки та тихий плач Марго за ширмою.

"Ну, будь ласка, ну візьми трубку!" — благала я подумки, але в цієї дурепи було, як зазвичай, зайнято.

— Та скільки можна тріпатися! — закричала від безсилля. Знову і знову набираю номер тремтячими руками.

— Він пішов за нею? — запитала в Кирила, метушачись кімнатою.

— Кай відпустив його до твоєї сестри, — відповів замість нього Діма, чим трохи мене здивував. До товариства Кирила я якось уже звикла, Діму ж бачила зовсім рідко.

— Значить, він пішов до Руслани, а не за Тасею? — з одного боку мені стало легше, з іншого — я шалено переживала за маленьку вовчицю. — А що буде з Тасею, якщо зграя її знайде? Вони ж не зроблять їй нічого поганого?

Хлопці переглянулися, і цього разу мені вирішив відповісти Кирило:

— Колись дуже давно Ельнар заборонив їй шукати свою пару. Вона порушила його наказ, побажавши таке.

Далі він не договорив, але я й так зрозуміла, що дурній вовчиці не вистояти проти трьох вовків зі своєї зграї. Схопилася за голову і застогнала від відчаю. Захотілося тріснути Марго по лобі, чи їй не знати, як це рішення небезпечне для вовчиці?! Тоді навіщо вона підказала їй такий жахливий вихід із ситуації, що склалася? Адже це рішення може коштувати їй життя, або життя ні в чому невинних людей! Таке враження, що вона просто хотіла вбити її чужими руками. Але навіщо їй це робити? Та й чому вона там зараз плаче? Не розумію її дій зовсім. Усе, що мені зрозуміло, це те, що потрібно рятувати моє вовченя.

— Кай! — покликала, дивлячись у бік дверей і судомно стискаючи телефон.

Кирило і Діма здивовано втупилися на мене, але я намагалася цього не помічати. Я не кричала, а неголосно покликала. Чомусь упевнена, що він усе одно мене почує і прийде. Він і справді прийшов майже відразу, увійшов і зупинився за кілька метрів від мене. Його обличчя не виражало жодних емоцій, холодне й гордовите таке. Вовк чекав, коли я заговорю, але я стояла, не маючи сили витиснути з себе і фрази, в усі очі дивлячись на нього. Через якийсь час гра поглядів йому набридла, і він наказав своїм вовкам вийти. Ті пішли на вулицю, залишилася тільки Марго за ширмою, але й та притихла.

Кай важко зітхнув, коли після того, як вони пішли, я все одно мовчала. Через якийсь час йому набридло, і він повернувся, щоб піти, і тоді мене прорвало. Зробила різкий крок і, схопивши його за низ куртки рукою, щоб не пішов, попросила:

— Допоможи мені.