Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

✾ 51 ✾

За кілька днів Артур вмовив Злату почати займатися заміною паспорта. Жанна запропонувала скласти їй компанію, а з Артуром обіцяла побути ба. Потрапивши у свій дім, щоб взяти, про всяк випадок, решту документів і переодягнутися, вона була здивована тими змінами, що в ньому відбулися.

— Класно, правда? — радісно запитав Андрій.

— Так… — вона приголомшено оглянула душову кабінку, котельню і кухню з новим вікном. — Я, звісно, чула, що Лілія Семенівна тут щось міняє, але не думала, що все це буде так... гарно.

— Тітка Рая так все розглядала, так запрошувала ба до себе, — засміявся хлопець.

Почувши про Раю, Злата згадала, що в неї живе Артурова мати. Остання зустріч зі свекрухою була жахливою. Зустрітися з нею абсолютно не хотілося. Проколи на шкірі ще загоювались.

— А Лідія Леонідівна… вона ще у них живе чи поїхала?

— Поїхала вчора. Артем відвіз її на автобус. Так шипіла, хотіла, щоб завіз її машиною в Київ, а він сказав, що Артур не дозволяє гнати машину на Київ без нього. А в неї ж, бідної, ціла купа проблем: нігті відросли, вії випали, косметолог, масажист і все так погано, а потрібні лише “перевірені майстри”, — Андрій весело розповідав, роблячи собі чай. — Кароч, поїхала та навіжена, тож видихай.

— А Гору ще не знайшли?

— Ще ні…

Нависла пауза.

— А чому ти не в школі?

— Е… сачкую, — він усміхнувся.

— Чому?

— Не підготував доповідь по історії… Забув, а ти ж знаєш, яка училка… Краще “енку” закривати, чим одиницю…

— Дивись мені, більше так не роби, — Злата пригрозила брату пальцем.

Вона ще раз оглянула зміни, що відбулися в її вже колишньому домі. Її саму гнітив попередній стан речей, хотілося щось змінити на краще, але всі кошти йшли на комуналку і їжу, а відколи ще в батька стався інсульт — на їжу стало йти ще менше коштів, бо лікування з’їдало майже весь їхній скромний бюджет. На покращення житла коштів не лишалося. Вікно кухні було найгіршим, з нього дуло по всьому периметру. В решті кімнат вікна теж були вже старі, але хоч не такі трухлі. Мабуть, треба попросити Артура, щоб допоміг... Злата зітхнула. Просити було незручно, навряд чи він їй відмовить, але чомусь ставало ніяково від однієї думки про це. Потім...

Але цю проблему, згодом, вирішить ба, у звичний для неї спосіб. Бо ночі ставали холодні, і протяги її “дуже турбували”.

Злата пішла до своєї колишньої кімнати. Потрібно збиратися. Два тижні нікуди не виходила, а цей вихід ще й особливий: вона йде фотографуватися на новий паспорт. Збиралася довго: всі речі, що підходили для такого фото, лишились у Києві. Але… є сукня… Її в’язана гачком сукня, в якій вона була на другий день весілля. В салоні для цієї сукні пошили білий підклад, і її поява на другий день в такому образі всіх вразила не менше, ніж у весільній сукні. А погляд Артура був найбільшим компліментом для неї, хоч почула в той день вона їх багато. Злата одягла сукню, оглянула себе в дзеркалі: гарно. Настрій не дуже, але сукня несла в собі ще частину атмосфери свята, і Злата подумала, що Артурові її поява в такому вигляді теж має підняти настрій. Взула весільні білі туфлі. Зверху накинула зв’язаний колись білий кардиган, бо вже почався жовтень, потрібно одягатися. Теплі речі, що були, не підходили до цієї сукні, а нових вона не мала. Артур планував все купити по поверненню в Київ…

Ще раз оглянула себе у дзеркалі шафи. Ні… Не піде вона так… Вранці вона була в цій сукні, а ввечері… Її затрусило від однієї згадки про той злощасний салют. Тільки б не почати плакати. Зняла сукню, одягла джинси і светр. Піде так...

 

Жанна не дочекалася Злату на вулиці і через перелаз пішла до неї додому. Побурчала, що подруга довго збирається. Питання зачіски вирішила просто: розпущене волосся. На паспорт — то круто, але макіяж потрібно не такий. Підправила трохи косметику. Все, можна йти. Чого ото так довго було вовтузитися?!..

— У вас стало дуже симпатично, — кивнула вона головою на кухню, — не той жах, що був…

Злата нічого не відповіла. Так, це правда, але нагадувати про очевидні речі було зовсім не обов’язково.

— Пішли, у нас багато справ, — сказала вона рудій, прямуючи до дверей. Обговорювати колишній стан будинку не мала настрою.

 

Злата зробила фото на паспорт. Заповнила відповідну заяву для зміни прізвища, додала довідку про місце реєстрації, копії ІПН та свідоцтва про шлюб (оригінали їй повернула працівниця, переконавшись, що все чітко видно), квитанцію про сплату адмінзбору, і додала свій старий паспорт, знявши обкладинку.

— Скажіть, а це часом не вашого чоловіка підстрелив якийсь божевільний? — поцікавилася жіночка, приймаючи у Злати документи. — Бо наче казали, що з Києва наречений…

— Мого, — вичавила вона з себе. Почути таке питання було неочікувано.

— О… І як він почувається? Це ж уже скільки часу пройшло?

— Майже два тижні… Стан ще важкий… — голос починав тремтіти.

— Павленко… Артур… Ого. То у вас дев’ять років різниці. Знайшов собі молоденьку? — засміялася жіночка, і Злата глипнула на неї спідлоба обуреним поглядом. Та зам’ялась і замовкла.

— У мене повний пакет документів, нічого більше не потрібно додавати? — намагаючись говорити спокійно, запитала Злата

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍