Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Так. За місяць має бути готово.

— Дякую, до побачення, — Злата вийшла з кабінету. Була певна, що зараз ця жіночка почне обговорювати її з колегою. Згадають, чия вона донька, яка сім’я… Відчула, що у цьому приміщенні їй не вистачає повітря. Треба йти звідси негайно.

Злата хотіла швидше повернутися до лікарні, але Жанна потягла її в кав’ярню.

— Ну не втече нікуди від тебе твій Артур. Сидиш вже другий тиждень біля нього, як прикута. Закільцювала — все, розслабся. До того ж, він зараз не дуже в тебе й бігає, переважно лежить, точніше, майже сидить — тож досидить, поки ти не повернешся. І там є його бабуся. Розвійся. Давай з тобою посидимо, поговоримо, — вмовляла її руденька. Погодилася. Сіли у кав’ярні, взяли каву і тістечка.

Говорила, правда, переважно Жанна. Злата лише слухала і кивала головою.

Жанна жалілася на маму, котра почала насідати на неї, щоб тягла Артема під вінець, але попередня домовленість була, що вони будуть лікуватись до “результату”, а потім розпишуться. Щоб не зв’язувати одне одного бездітним шлюбом. А тепер Раїсі муляє, що Злата офіційно заміжня, а її дочка — ні. Статус заміжньої — це дуже важливо, це набагато вищий щабель, це вже не якась співмешканка, а ДРУЖИНА. Саму Жанну це питання теж хвилювало, вона теж хотіла СТАТУС, але порушувати домовленості з Артемом не наважувалася.

Жалілася ще, що Артем не дуже уважний і тусується по різним фітнес-клубам в Житомирі. Каже, що йому потрібно тренуватись і, можливо, знайти тут собі нову роботу, бо місто йому сподобалося. А Жанна не хоче повертатись у Житомир з Києва, вона хоче жити в столиці.

Розповідала, що бачилась зі своїм колишнім хлопцем, що зустріч була “дуже пристрасна”, так гаряче з ним ще ніколи не було, хоча після цього вона зрозуміла, що з Артемом таки краще.

— Ти що, спала з Яріком? — здивувалася Злата.

— Якщо спанням ти називаєш короткий трах у парку — то так, я з ним переспала.

— А Артем?

— Що Артем?

— Ти його хіба не кохаєш?

— Кохаю, мабуть. Злато, у нас з Артемом абсолютно не такі стосунки, як у тебе з Артуром. Я знаю, що Артем регулярно ходить наліво, потім повертається до мене, ніби нічого не було... А раз так, то я теж буду розслаблятися на стороні. Головне — без прикрих наслідків.

— Може поговори з ним про це? Артур каже, що про все потрібно говорити.

— Злато… Вони брати, але вони зовсім не схожі між собою. Артем мені подобається, з ним дуже добре, але він ніколи не буде мені вірним. Я це розумію і приймаю. І хоч як би я його кохала чи не кохала, я не бачу сенсу бути вірною йому. Кажуть, що ходити наліво дуже корисно — це робить шлюб міцнішим, а у нас-то й шлюбу нема, — засміялася Жанна.

— Але ж…

— Я тебе прошу, от давай без моралей.

— Я просто не розумію… Якщо ти когось кохаєш, то як можеш бути з іншим? Хіба дотики іншого будуть такими ж приємними? Поцілунки?..

— Ну… От ти любиш, наприклад, яблука. Це ж не означає, що ти не можеш іноді з’їсти грушку? — посміхнулась Жанна.

— Жанно, я не розумію. До чого тут фрукти? Коли кохаєш… це як… Якщо ти дихаєш повітрям, то як ти можеш почати дихати водою? Твоє тіло, твої легені не приймуть “іншого”, для води потрібні не легені, а…

— Злато, будь ласка!.. Не намагайся це зрозуміти і пояснити... Ти не така… До того ж тобі дістався такий ФРУКТ, що інші тобі і не потрібні. Якби в мене такий був — я б теж не дивилася на інших, ще й бажаючих скуштувати відганяла б… Але він у тебе і сам їх чудово відшиває… — руденька з сумом поглянула у вікно. — Артур у тебе — те, що треба. Я тобі вже казала: тримайся за нього всім, чим тільки можеш… І подалі від його маман. Вона намахана, а ще та Нінель накручує її. Щовечора годинами по телефону тринділи…

— Ми скоро поїдемо в Данію, думаю, цієї відстані буде достатньо.

— Ой, не знаю… Як на мене, то самий оптимальний варіант — Марс. Не ближче, — Жанна похитала головою. — Найнеприємніше те, що вона може стати і моєю свекрухою теж, і, мабуть, стане… Бо, попри всю свою неуважність, Артем таки класний… З ним я можу і поговорити, і посваритися, і подуркувати… А те, як він ставиться до членів своєї сім’ї і їхніх інтересів, то взагалі окрема тема. Шкода, що мій брат і на соту частину в цих питаннях не такий, як Артем…

— Вибач, але я не хочу говорити про твого брата...

— Розумію. Він козел. Я кажу йому це при кожній зустрічі. Був у нас на цих вихідних… Приїхав зі своєю Катькою, і та кобила Артема розглядала, слинки пускала. Ненавиджу… Артем, щоправда, молодець. Поводився просто зразково, ще ж мама його була, і щось вона почала бурчати за тебе, а він такий: “Мамо, твій син не твоя власність, і кого він обирає собі для життя — не твоя справа. Він вважає, що Злата йому підходить, значить ТАК І Є. Крапка.” Бачила б ти пику мого брата… ніби почув одкровення.

— Жанно, будь ласка… Якою б не була його пика, але Валя мертва, — голос Злати зірвався. Розарія їй вже не раз натякала, що все, що сталося з Артуром — це покарання за те, що не почекали рік після смерті Валентини. І хоча Злата розуміла, що Гора б вистрілив і через два роки, слова бабусі випалювали їй серце.

— Пробач. Щось ти дуже емоційна, подруго. Ти, часом, не вагітна?