Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Це той русявий з борідкою?

— Так, і з метеликом, — Артур посміхнувся. — Завтра напишу йому, запитаю. Хоча відкривати ноут навіть страшно. Уявляю, що там робиться в приваті…

— Ти можеш повідомити всіх про свій стан старим перевіреним способом, — Злата посміхнулась, — Розмістивши фото у фейсбуці і додавши свій фірмовий коментар, так, як ти вмієш.

— Я не люблю писати коментарі. Максимум — смайл.

— Ну, я про те і кажу.

— Дякую за ідею. Завтра так і зроблю.

Наступного дня Артур зробив їхнє спільне фото, попросивши, щоб йому зняли кисневі трубки на п’ять хвилин, і він мав змогу скористатися електробритвою та сфотографуватися. Потім медсестри все повернули на місце.

Спільне усміхнене фото, оброблене, щоб прибрати незвичну для нього блідість, і підпис: “У нас вже все окей” у профілі фейсбука мали двояку дію. Той, хто знав про його поранення, вітали з одужанням, а хто не знав — запитували “А що, було не окей?”. У коментарях незнайомі між собою люди різними мовами пояснювали одне одному що, коли і як трапилося, звільнивши Артура від довгих пояснень. Офіційна версія подій була такою: якийсь псих з мисливською рушницею вирішив постріляти і випадково потрапив в Артура, а також пошкодив авто, що опинилося поруч. Денис не втратив нагоди всім оголосити, що постраждало саме ЙОГО авто.

Артур нічого не коментував, лише усміхався, перечитуючи коментарі.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно